Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Минуло три тижні з того часу, як Клара поселилася на полонині. Вже кілька днів поспіль дідусь, зносячи її з горища, щоб посадити у возику, кожного разу казав:

— А може, доця спробувала б трошки постояти?

Клара, щоб зробити йому приємне, намагалася це зробити, але відразу ж скрикувала: «Ой, боляче!», ноги в неї підкошувалися, і вона, щоб не впасти, хапалася за дідуся. Але він повторював цю процедуру щодня, щоразу змушуючи її стояти трішечки довше.

Вже багато років не було в горах такого гарного літа. Кожного ранку на безхмарному небі сходило сонечко, і всі квіточки на полонині широко розкривалися, жевріючи вогниками й духмяно пахнучи йому назустріч. Ввечері воно заходило, забарвлювало скелясті верхівки та сніги в пурпурово-рожевий колір і, зрештою, ховалося в золотисто-мерехтливому морі відблисків. Гайді розповідала про це подружці багато разів: лише там, на високогірному пасовиську, можна побачити цю красу. А коли дівчинка стояла на схилі, то з особливим запалом розповідала, як горять-вигравають на сонці сила-силенна золотистих квіточок, а від синеньких дзвіночків трава видається не зеленою, а голубою. А поруч — зарості коричневих квіток. Вони так гарно пахнуть, що хочеться сісти біля них і насолоджуватися пахощами.

Сидячи під ялинами, Гайді вкотре повідала про квіти, вечірнє сонце та палаючі гори. Дівчинка так розпалилася, оповідаючи про полонину, що захотіла знову піднятися туди. Бажання було таким сильним, що вона зірвалася з місця й помчала до старого, що сидів на ослоні в шопі.

— Дідусю! — гукнула ще здалеку, — а давай, ти піднімешся з нами на пасовисько. Там зараз так гарно!

— А чого б не піти? — згодився той, — але доця мусить сьогодні ввечері спробувати ще трошки постояти.

Радісна Гайді повернулася з цією новиною до Клари. Та відразу ж пообіцяла намагатися стояти стільки, скільки звелить дідусь, бо страшенно зраділа майбутній подорожі. Гайді так тішилася, що тільки-но побачила Петруся, який зганяв отару, відразу ж гукнула:

— Петрусю, Петруусю! Завтра ми з тобою на пасовисько підемо. І будемо там цілий день!

Петрусь у відповідь лише загарчав, немов розлючений ведмідь, і хотів було зі всього розмаху шмагнути лозиною ні в чому не винного Щиглика, який дріботів поруч. Проте прудкий цапок, завжди готовий до якоїсь капості, вловивши цей порух, вчасно стрибонув через Сніжку, і прут лише свиснув у повітрі.

Клара й Гайді, сповнені радісних очікувань, полягали у свої гарненькі ліжка, домовившись не заплющувати очей до ранку. Проте лиш поклали голівоньки на м’якенькі подушки, як розмови припинилися, і Клара вже бачила уві сні величезне, просто велетенське, поле, небесно забарвлення від польових дзвіночків, що ростуть на ньому, а Гайді тим часом кликав із небес орел, скрикуючи раз від разу: «Йдемо! Йдемо!».

Рано-вранці Вуй вийшов на подвір’я та почав розглядатися навколо, щоб, як завжди, визначити: який видасться день. Скелясті шпилі гір стали золотисто-червоними, подув свіжий вітерець і заколихав туди-сюди віти на ялинах, ось-ось мало вже виглянути з-за гір ясне сонечко.

Старий постояв, задумливо спостерігаючи, як після скелястих шпичаків почали відливати золотом зелені пагорби, а за ними тихо щезали тіні в далекій долині, звільняючи місце ще рожевому сонячному промінню. Вершини та низини починають золотіти і з-за гір виглядає сонечко.

Дідусь виштовхав інвалідного возика з шопи, готуючи його до подорожі. Після цього зайшов до хати, щоб повідомити дітям, який гарний ранок надворі, і що їм пора вставати та збиратися.

Саме тоді до обійстя підійшов Петрусь. Кози в отарі не йшли, як завше, навколо нього. Перелякані тварини злякано шугали мимо і, зібравшись по двоє-троє, бігли, оточивши пастушка широким колом: Петрусь був страшенно розлючений, він несамовито розмахував навсібіч прутом, бо в своїй злості дійшов до найвищої шкали. Вже кілька тижнів поспіль Гайді не ходила з ним на пасовисько. Кожного ранку, як він приходив, на подвір’ї стояв інвалідний возик із незнайомкою, і Гайді від неї не відходила ні на крок. А ввечері під ялинами знову ж таки стояло те крісло з незнайомкою, а Гайді — поряд! За все літо дівчинка так ні разу й не піднялася на пасовисько. А ось тепер хоче туди йти, але не з ним, а з чужою в кріслі, й знову буде тільки з нею. Так принаймні передбачав пастушок, і саме це розбудило в ньому такий гнів. Хлопчик побачив інвалідне крісло, що гордовито стояло посеред подвір’я і дратувало його до нестями. Петрусь вбачав у ньому найлютішого ворога, що віддавна так його мучить і ще й сьогодні цілий день це робитиме. Пастушок розгледівся довкола: кругом тиша, жодної живої душі ніде не видно. Він, як несамовитий, кинувся до возика і попхав його з такою силою, що той не покотився, а полетів униз, набираючи все більшої швидкості, зрештою перевернувся раз, удруге, підлетів над горбком, гримнув із розмаху об землю та, перевертаючись догори дригом, загримів об землю назустріч своїй погибелі. Від возика відпадали різні частини, підніжки, спинка, шматки м’якої оббивки, все це високо підлітало догори, крутилося в повітрі та розліталося навсібіч. Петрусь зі страшенним задоволенням спостерігав за загибеллю возика. На радощах підстрибував, голосно сміявся, тупотів та вистрибував по колу. Він зиркав на переможеного ворога й аж нетямився від задоволення. Хлопець уявляв наслідки свого вчинку: «Чужачка мусить ступитися звідси, — думав утішно, — бо тепер їй нема на чому сидіти чи їздити. Гайді залишиться сама й буде ходити зі мною на пасовисько. Цілий день удвох: з ранку до вечора. Все буде як і раніше».