Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Але про те, що може статися після цієї злої справи, Петрусь навіть не уявляв.

Немов на крилах, піднімався він у гори. Не спинявся до тих пір, доки не добіг до великого куща ожини, за яким зачаївся. Там Вуй не міг його бачити, а хлопчині було дуже добре видно схил полонини. Якщо б старий вийшов з хати, Петрусь за мить сховався б за кущем.

Ось з хатини вистрибнула Гайді й кинулася до шопи. За нею вийшов дідусь із Кларою на руках. Ось двері шопи розчахнуті навстіж, а широкі дошки вийняті зі своїх місць і відставлені набік. Тепер у шопі світло й усе видно, але Гайді спантеличено бігає туди-сюди, шукає за рогом споруди, та даремно. Ось підійшов дідусь.

— А то що таке? Гайді, ти відкотила крісло?

— Та я сама його всюди шукаю і ніяк не можу знайти! Дідусю, ти ж казав, що воно стоїть біля дверей шопи. Та де ж воно?! — здивовано роззиралася дівчинка.

Тим часом здійнявся рвучкий вітер, грюкнув дверима шопи, щосили вдаривши ними об стіну.

— Дідусю, то вітер зробив! — вигукнула Гайді, зблиснувши від здогадки очима. — Ой лишенько, якщо возик скотився аж до Дьорфлі, його ж так довго треба буде піднімати! Занадто довго, ми не зможемо сьогодні піднятися на пасовисько!

— Якщо возик скотився, то його вже цілим не підняти, хіба частинами, на які він розпався, — зауважив старий, завернувши за ріг і глянувши на схил гори.

— Дивина та й годі, — він ніяк не міг уявити, щоб крісло могло саме по собі, навіть якщо його вітер і підштовхнув, завернути за шопу й покотитися з гори.

— Ой так жаль, так жаль! Ми не зможемо сьогодні нікуди піти, ми ніколи не зможемо кудись піти, — розплакалася Клара, — тепер, як не маю крісла, буду змушена повертатися додому.

Гайді з надією глянула на Вуя:

— Дідусю! Ти можеш щось змайструвати, щоб Клара не мусила їхати додому?

— Поки що, як запланували, йдемо на пасовисько, а там подивимося, як тій біді зарадити, — відповів той, і діти бурхливо виявили свою радість.

Дідусь пішов у хатину й виніс звідти більшу частину хусток, що привезла Клара з собою. Розстелив їх на сонячному місці та посадив на них Клару. Після цього приніс дітям на сніданок молока, а кіз вивів із кошари.

— І чого його так довго нема, — пробурчав, бо голосного посвисту пастушка ще й досі не було чути.

Тепер дідусь посадив Клару на згин однієї руки, бо хустки перекинув через другу.

— Ну що, вперед! — сказав і попростував угору. — Кози йдуть за нами.

Гайді це сподобалося: вона одною рукою обняла за шию Білку, іншою — Бурку й послідувала за ними. Кози так зраділи, що мало не розчавили малу, бо кожна намагалася якомога ніжніше, тобто сильніше, притиснутися до неї.

Коли вийшли на пасовисько, то несподівано побачили на схилах кізок, що мирно скубали травичку, зібравшись у групки, а поміж них — Петруся, який лежав горілиць на траві, розтягнувшись у повний зріст.

— Агов, сонько, якось іншим разом я навчу тебе, як не проходити мимо. То що таке має бути?! — гримнув старий.

Петрусь почувши знайомий голос, одразу ж зірвався на рівні ноги.

— Нікого на подвір’ї не було… — спробував викрутитися.

— Того, що від возика лишилося, часом не видів? — спитав дідусь.

— Від якого возика? — аж затинатися почав Петрусь.

Вуй більше нічого не питав. Він розстелив на сонячному місці косогору хустки, посадив на них Клару і спитав, чи їй зручно.

— Так зручно, наче сиджу в своєму кріслі, — вдячно відповіла дівчинка, — а яке тут місце гарне. Гайді, тут так чудово! — вигукнула вона, розглядаючись навкруги.

Тим часом дідусь почав збиратися назад, пообіцяв увечері повернутися за Кларою, а поки що дівчатка мали весело провести час до полудня. В обід Гайді треба дістати з торбини завбачливо приготовані харчі й пополуднувати разом із Кларою. Торбину дідусь залишив у тіньочку. Запити їжу дівчатка мали молоком, яке надоїть Петрусь. Гайді отримала завдання — прослідкувати, щоб він подоїв саме Білку. Вуй тим часом піде подивиться, в якому стані Кларин возик і чи можна його якось полагодити.

Небо над полониною було темно-синє, без жодної хмаринки. Сніги у впадинах скелястих гір заіскрилися щирим золотом та сріблом. Сірі шпичаки незворушно, як і тисячі років тому, стриміли, спостерігаючи за далекою долиною. У небесній синяві, розпростерши широкі крила, ширяв орел, а високо над скелями злегка повівав вітерець, остуджуючи розпечену на сонці полонину. Дітям було надзвичайно добре. Час від часу до них підходила то одна, то інша кізка, щоб полежати трішки поруч. Найчастіше це була ласкава Сніжка. Вона тулилася до Гайді, клала їй голову на коліна. Вочевидь, так вона почувалася чудово і, мабуть, взагалі більше нікуди не відходила б, якби її не відганяла якась інша кізка з отари. Отак Клара близенько познайомилася з кожною із них і тепер ніколи б не сплутала їх, бо кожна мала своєрідний вигляд та власний характер.