Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Ну то як, панно Роттенмаєр, дух і далі бешкетує? — з прихованою посмішкою запитав господар.

— Пане Зеземанне, — відповіла управителька, — справа досить серйозна, щоб так легковажно її сприймати. Я навіть не сумніваюся, що вже завтра у вас цілком пропаде бажання кепкувати з цього приводу. Бо те, що останнім часом діється, вказує на жахливі події, що колись відбулися в цьому домі і з того часу замовчуються.

— Про щось таке жахливе я ніколи не чув, — зауважив пан господар, — проте попросив би зняти усі підозри з моїх вельмишановних предків. А тепер покличте до мене Себастяна. Хочу з ним поговорити.

Пан Зеземанн пішов у їдальню, і скоро туди зайшов Себастян. Господар давно знав, що управителька та лакей не терплять одне одного. От в нього і з’явилася підозра з цього приводу.

— А ходи-но сюди, парубче, — кивнув пан Зеземанн, — а тепер зізнайся чесно, чи ти часом сам не погрався у привида, щоб трішечки покепкувати з панни Роттенмаєр, га?

— Ні, господарю, нехай милостивий пан собі такого не думає, в мене самого від усього цього вельми жижки трусяться, — з очевидною чесністю заперечив Себастян.

— Ну коли так, то завтра вам із ще одним сміливцем, так-так — Йоганнесом, я покажу, як виглядає той привид при денному світлі. Соромно, Себастяне, ви молодий, здоровий хлоп і тікаєте від якоїсь примари! Тепер ідіть до мого старого друга лікаря Кляссена: просив би його обов’язково прийти до мене сьогодні ввечері, о дев’ятій годині. Щоб проконсультуватися у нього, я спеціально приїхав з Парижа. Він проведе ніч у моєму будинку, так би мовити, на варті. Бо така вже склалася погана ситуація. Я розраховую на його допомогу! Все зрозуміло, Себастяне?

— Так, милостивий пане, до останнього слова. Майте надію, я все виконаю найкращим чином!

З цими словами Себастян пішов, а пан Зеземанн повернувся до Клариної кімнати, щоб позбавити доньку усіх страхів перед привидом, бо, мовляв, уже сьогодні вночі він вияснить цю справу.

Рівно о дев’ятій годині, коли діти пішли спати, а панна Роттенмаєр — у свою кімнату, з’явився лікар, у якого, незважаючи на зовсім сиве волосся, зберігся квітучий та жвавий вигляд. Здавався він ледь пристрашеним, проте після привітання вибухнув одразу веселим реготом і сказав своєму другові, поплескуючи його по плечу:

— Непоганий вигляд маєш, старий! Принаймні як на того, хто збирається просидіти всю ніч на варті.

— Терпіння, старий, — у тон йому відповів Зеземанн, — поганий вигляд буде у того, на кого ти сьогодні чатуватимеш, і кого ми таки спіймаємо.

— Отож у домі таки є хворий, та ще й такий, якого ловити треба?

— Все набагато гірше, мій любий лікарю. В мене в домі завівся привид!

Лікар знову голосно зареготав.

— Ага, пане лікарю, вам, вочевидь, подобається брати у цьому участь, — продовжив Зеземанн, — от шкода тільки, що панна Роттенмаєр не може так насолоджуватися участю в ловінні духів. Вона ж бо твердо переконана, що це хтось із моїх предків бешкетує і робить каверзи.

— А як вони познайомилися? — веселився Кляссен.

Зеземанн розповів другові усю історію привида: як кожної ночі вхідні двері самі-собою розчиняються і залишаються відчиненими аж до ранку, так стверджують усі мешканці будинку. А там, де вони чатуватимуть на з’яву, він залишив два заряджених револьвери. Бо це може бути недолугий жарт когось зі знайомих прислуги, який на час відсутності господаря вирішив полякати всіх у домі. Якщо це так, тоді постріл в повітря мав би стати непоганою шоковою терапією для пустуна. Або ж тут замішані, все ж, злодії, які у такий спосіб: налякати усіх привидом, хочуть бути певними, що коли прийдуть красти, ніхто не стане їм на заваді. В цьому випадку револьвер зовсім не завадить і навіть стане у пригоді.

Поки тривала розмова, друзі зійшли сходами додолу й зайшли в ту саму кімнату, де спочатку весело, а потім зі страхом чатували Йоганнес та Себастян. Цього разу на столі також було чим підсилити мужність, як настане ніч: стояло кілька пляшок хорошого вина, поруч лежали два револьвери. Посередині столу — два канделябри зі свічками, що яскраво світили. Ще б пак, пан Зеземанн не хотів чекати на привида у напівтемряві.

Двері кімнати зачинили й замкнули на замок: забагато світла в коридорі могло відлякати з’яву. Друзі зручненько вмостилися на стільцях та почали теревенити про те та се, час від часу роблячи з келиха по добрячому ковточкові. Час пробігав швидко та приємно: вони не встигли зауважити, як годинник пробив північ.