Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— От тобі й на! — зауважив лікар. — Привид нас відчув, тому, мабуть, сьогодні вже не з’явиться.

— Терпіння, пане лікарю, він прийде десь о першій, — відповів Зеземанн.

І друзі продовжили бесіду. Годинник пробив першу ночі. Довкола поволі все стихло, і на вулиці також запанувала цілковита тиша. Несподівано лікар застережливо підняв пальця:

— Т-с-с! Зеземанне, нічого не чуєш?

Друзі прислухалися. Вони почули, як засув тихенько відсунувся, ключ двічі провернувся в замковій шпарині, й двері тихенько прочинилися. Зеземанн намацав рукою револьвер.

— Ти ж не боїшся? — запитав лікар і встав із крісла.

— Не бійся, та стережися, — прошепотів Зеземанн і взяв у ліву руку підсвічник з трьома свічками, в праву — револьвер та пішов слідом за лікарем, котрий, ідучи попереду, зробив так само: однією рукою тримав світло, іншою — зброю. Обидва вийшли в коридор.

Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.

— Хто тут?! — гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.

Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.

— Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, — промовив лікар.

— Дитино, що це все має означати? — запитав Зеземанн, — що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?

Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:

— Я не знаю…

— Зеземанне, це мій випадок, — виступив наперед лікар, — повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.

Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.

— Ти тільки не бійся, нічого не сталося, — дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, — нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.

У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав її у ліжко та старанно накрив ковдрою. Потім сів на крісло й, дочекавшись доки вона заспокоїться і перестане здригатися всім тілом, взяв її за руку й промовив заспокійливо:

— Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?

— Я нікуди не хотіла йти, — почала запевняти його дівчинка, — навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.

— Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?

— Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.

Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.

— Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?

— Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут — наче каменюку, і вона постійно гнітить.

— Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?

— Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.

— Ага. І ти часами справді сильно плачеш?

— Ні, не можна. Цього не можна робити: панна Роттенмаєр заборонила.

— Ага, тобі не можна плакати і тоді ти починаєш тамувати плач. Не випускати його, правда? Тобі подобається у Франкфурті?

— Ага, — тихенько відповіла дівчинка, ніби погодилася, але відчувалося, що вона вважає протилежне.

— Г-м-м, а де жила в дідуся?

— Ми були завше на полонині.

— Ага, а там нудота така, зовсім нічого цікавого, еге ж?

— Та ні, там гарно, там так гарно!..

Мала більше не могла стримуватися: на неї наринули спогади, щойно пережите й довго стримувані жалі побороли її волю — з очей бризнули сльози, і вона голосно захлипала.

Лікар встав із крісла, погладив дитину по голові, поправив подушку й сказав:

— Ось так, ти поплач трішечки, і воно легше стане, відпустить, а потім стуляй оченята і засинай, висипайся гарненько, завтра все буде набагато краще ніж сьогодні, —і вийшов із покою.

Коли лікар повернувся в кімнату, де на нього з нетерпінням чекав друг, він підсунув крісло навпроти і сів.

— Послухай, Зеземанне, по-перше: твоя маленька протеже — сновида. Сама того не знаючи, вона ходила ночами по будинку, наганяла великого страху на домочадців, бо відчиняла вхідні двері. По-друге: дитина вмирає, повір мені, в прямому значенні цього слова, від туги за домівкою. Від неї вже залишилися самі шкіра та кості, одні реберця стирчать, так бідненьке схудло. Як так і надалі буде — вона довго не протягне на цьому світі. Діяти треба негайно! Нервове потрясіння можна вилікувати лише одним засобом — відвезти дитину додому, де цілющі повітря та гори зроблять свою справу. Одночасно це будуть і ліки від туги за домом. Отож, мій рецепт такий: не зволікаючи, завтра дитина їде звідси — і крапка!