Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Гайді уважно слухала бабусю, кожне слово залишалося в її серці й сповнювало вірою та надією.

— Я зараз же піду просити в Бога прощення і не буду більше за нього забувати, — промовила вона з каяттям.

— Ось це правильно, всі твої біди розрадить Господь Милосердний, на все свій час, дитино, будь певна, — підбадьорила дівчинку бабуся.

Гайді побігла в свою кімнату та почала щиро й покаянно молитися до Бога, просити його, щоб він не забував її та знову взяв під свою опіку.

Настав день від’їзду, для Гайді та Клари це був сумний день, але бабуся зуміла так все зорганізувати, що дівчатка забули про печаль: вона влаштувала свято, й воно тривало, доки карета з нею не від’їхала до залізничного вокзалу, а тоді в домі запанували тиша та порожнеча. Видавалося, що все скінчилося, все пройшло, день продовжувався, а Клара та Гайді знічено сиділи й не знали, чим їм зайнятися.

Наступного дня, коли закінчилися заняття, і прийшов час, який діти зазвичай проводили разом, у кімнату зайшла Гайді з книжкою під пахвою і сказала:

— Я хочу почитати тобі, і буду це робити завжди-завжди, ти не проти, Кларо?

Тій сподобалася пропозиція, і Гайді старанно взялася за читання. Проте тільки-но розпочала читати історію про бабусю на смертному одрі, як ураз скрикнула: «Ой, бабця померла!» — та заридала ридма. Все, що дівчинка читала, було для неї дійсністю і вона повірила, що бабуся на полонині померла. Мала голосно плакала і примовляла:

— Бабуся померла, я не можу її більше провідати, вона не скуштувала булочки й більше вже не скуштує!

Клара намагалася пояснити Гайді, що в оповіданні йдеться не про бабцю з полонини, а про зовсім іншу бабусю. Гайді зрозуміла, що помилилася, проте заспокоїтися ніяк не могла, безутішно ридала. Причиною була думка про те, що сліпа бабуся справді може померти, а вона буде в той час далеко. І дідусь також може померти. Вона повернеться нарешті додому, а там не буде вже більше тих, кого вона знала й любила: будуть лише сум та пустка, й вона на полонині: сама-самісінька…

Тим часом до кімнати зайшла панна Роттенмаєр. Вона вислухала Кларині намагання пояснити, чому Гайді плаче.

Дівчинка все плакала та схлипувала, управительку це почало дратувати і вона, підійшовши до дітей із незадоволеною міною на обличчі, промовила категоричним тоном:

— Аделаїдо, перестань безпідставно квилити. Я ось що тобі скажу, ще раз почнеш скиміти під час читання своєї книги, я в тебе її заберу і ніколи не віддам!

Її слова справили враження. Гайді аж зблідла від переляку: книга була для неї найбільшим скарбом. Мала поспішно повитирала сльози й почала тамувати схлипування: так, щоб їх не було чути. Це допомогло: Гайді вже не плакала й навіть продовжила читання, але тепер час від часу мусила придушувати в собі плач, що рвався назовні.

Клара часто дивувалася:

— Гайді, ти часом так кривишся! Я таких гримас ще ніколи не бачила!

У такий спосіб Гайді вдалося побороти розчарування та смуток: все, певний час, ішло своїм ходом, а панна Роттенмаєр нічого не помічала, бо гримаси шуму не створювали.

Дівчинка майже перестала їсти, вона схудла та зблідла. Себастяна дуже тривожив вигляд бідної дитини. Йому доводилося бути присутнім, коли мала за обіднім столом відмовлялася від найсмачніших страв.

Лакей деколи навіть ішов на грубе порушення встановлених управляючою правил поведінки за столом і шепотів до дівчинки, тримаючи перед нею каструлю:

— Скуштуйте, мадемуазель, смак, ну просто чудовий. Та не так мало, ще одну ложечку, повну до вінців, а тепер іще одну!

Сердешний Себастян старався зі всіх сил, немов той татусь, припрошуючи дитину до їжі, проте нічого не допомагало: Гайді майже нічого не їла. Вечорами, коли клала голову на подушку відразу пригадувала собі рідну домівку. Хижка, гори, кізки — все стояло у неї перед очима, і вона тихесенько плакала від туги. Так тихесенько, що ніхто її планів не чув.

Минуло багато часу. Гайді перестала орієнтуватися, яка пора року зараз, літо чи зима. Мури та вікна, що їх було видно з будинку Зеземанів, виглядали завжди однаково. Назовні дитина виходила дуже рідко: лише тоді, коли Клара почувала себе дуже добре, і її можна було покатати в кареті. Проте прогулянки були недовгими, бо Клара не витримувала тривалої їзди. Отож за місто, за високі мури, дальше вимощених сірою бруківкою вулиць вони ніколи не виїжджали. Подорож проходила через широкі, гарні вулиці, які були вщент заповнені будинками, що тісно тулилися один до одного, та силою-силенною людей, які вічно кудись поспішали. Тут не було ні травички, ані квіточок, а вже, тим паче, — ялин та гір. З кожним днем Гайді все більше й більше прагнула побачити все, до чого так була звикла і що так любила! Тепер дівчинці варто було лише прочитати якесь зі слів, пов’язаних з горами, природою, тваринами, як одразу воскресали спогади, а за ними приходив біль туги, і кожного разу їй коштувало величезних зусиль — стриматися від плачу. Так пройшли осінь та зима, ось уже сонце почало помалу разити очі, відбиваючись від білих мурів сусідських будинків. Гайді передбачала, що вже близько той час, коли Петрусь пожене своїх кізок на полонину, а там вилискуватиме золотом на сонечку рокитник, а під вечір заполоменіють навкруги гори. Гайді сіла сама-самісінька в куточку своєї кімнати і затулила очі долоньками, щоб не бачити сонця на білих сусідських мурах. Вона отак і сиділа: непорушно, безшумно тамуючи палюче прагнення повернутися додому, аж поки Клара не покликала її до себе.