Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Та нічого не навчилася, — зітхнула мала, — але я вже й так знаю, що навчитися читати неможливо: дуже складна це штука.

— Ось тобі й на. Оце так новина. І хто тобі таке розповів?

— Петрусь мені про це сказав, а він добре в тому розуміється, пробував раз за разом і ніяк не міг осилити читання, бо це занадто важко.

— Егеж, Петрусь, мабуть, дуже своєрідний хлопчина. Але знаєш, що я тобі скажу? Не треба все сприймати так, як про це хтось тобі розповів, хоча б навіть і Петрусь. Треба, повір мені, й самому спробувати. Хоча, звичайно, ти маєш слушність: осягнути те, що розповідає пан Кандидат — важко, так само, як і нелегко вивчити з ним букви. У це я охоче вірю.

— Еге ж, — погодилася мала, — це просто неможливо.

— Гайді, — сказала тоді бабуся, — ось що я хочу тобі повідати: ти ніколи не пробувала вчитися читати, бо віриш тому, що сказав Петрусь. Проте віднині маєш вірити у те, що кажу тобі я. А я кажу тобі з цілковитою відповідальністю та впевненістю: ти досить швидко можеш навчитися читати, бо це вміє сила-силенна дітей, і вони здебільшого — такі як ти, а не як Петрусь. А тепер послухай, що буде, як ти навчишся читати. А буде ось як: ти бачила пастуха на малюнкові, егеж? Пастуха на гарному зеленому лузі. От як навчишся читати, я подарую тобі книгу, і ти знатимеш усю його історію. Від початку і до кінця. Так ніби ти почула її від когось. Усе знатимеш, як він поводиться зі своїми вівцями та козами, і які дивовижні пригоди його спіткали. Адже ти хочеш про це знати?

Гайді слухала з надзвичайною цікавістю. Її очі сяяли від захоплення. Вона глибоко вдихнула й промовила:

— Ох, як би-то я вже вміла читати!

— Всьому свій час, і незабаром будеш читати, я це по тобі наперед бачу. А тепер треба глянути, як там Клара. Ходімо, а гарні книги візьмемо зі собою, — з цими словами бабуся взяла Гайді за руку і вони пішли в кімнату для навчання.

Після того дня, коли дівчинка захотіла піти додому, а панна Роттенмаєр перестріла її на сходах та висварила за негідну поведінку, та багато зрозуміла. Управителька ганьбила її, кажучи, що вона — невдячне дівчисько, втікає від добра, це, мовляв, щастя, що пан Зеземанн нічого не знає, інакше б дуже засмутився. Гайді збагнула, що не може піти додому, коли їй заманеться, як це обіцяла тітка Дора. Вона мусить залишатися у Франкфурті на довгий-предовгий час. Цілком можливо — назавжди. Гайді зрозуміла також, що пан Зеземанн буде вважати її невдячною, якби вона захотіла повернутися. Очевидно, так само вважатимуть бабуся і Клара. Виходило, що нікому, кого вона тут знала, не слід зізнаватися: вона хоче додому. Бабуся он яка добра до неї, а коли дізнається, стане злою, як панна Роттенмаєр, а цього Гайді не хотіла. Проте туга за домівкою ставала важкою ношею, що з кожним днем гнітила її все більше й більше. Дівчинка перестала їсти й почала помалу бліднути. Вечорами, коли приходила пора лягати спати, вона ніяк не могла заснути, бо лежала сама-самісінька у великій кімнаті, а навкруги панувала мертва тиша. У її спогадах оживала полонина, залита сонячним сяйвом, квіти на ній, і мала нарешті засинала. Уві сні перед нею поставали полум’яні від вечірнього сонця шпичаки Фалкнісу та вогненні засніжені поля Шезаплани. На ранок Гайді прокидалася й хотіла вибігти вистрибом із хижки на полонину, аж виявлялося, що лежить вона на великому ліжку в Франкфурті, далеко-далеко від гір і не може повернутися додому. Досить часто тоді мала ховала голову в подушку довго-довго плакала, і ніхто її не чув.

Бабуся помітила понурий стан Гайді. Вона зачекала кілька днів, щоб побачити чи не зміниться її настрій на краще. Проте мала не веселішала, і бабуся почала помічати, що деколи зранку дівчинка приходила заплакана.

Одного дня старенька привела її до себе в кімнату, поставила перед собою і лагідно спитала:

— Гайді, розкажи мені, що з тобою таке?

Але та не хотіла проявляти невдячність до такої привітної бабусі. Як дізнається правду, може перестати бути такою привітною…

Тому Гайді сумно відповіла:

— Цього не можна розказувати.

— Не можна? А може, про це варто хоча б Кларі розповісти?

— Ні-ні, про це не можна розказувати жодній людині, — запевнила дівчинка з таким сумним виглядом, що в бабусі аж серце стиснулося від жалю.

— Ходи сюди, маленька, знаєш, що я тобі пораджу, якщо маєш якусь печаль, яку не можна сказати жодній людині, то треба говорити її дорогому Богові, що на небі, молитися до нього, дякуючи за те благо, яке він посилає. Просити в Бога допомоги. Він спроможний відвернути лихо, що нас гнітить. Ти розумієш, про що я, чи не так? Ти ж молишся кожного вечора, звертаєшся у молитві до Всевишнього на небесах, дякуючи за все хороше та просиш його захистити тебе від лукавого?