— Я отримав листа від твого дядька. Виявляється, ти хочеш поїхати до Німеччини, і вікарій запитує мене, що я думаю з цього приводу.
Філіпа вразили ці слова. Він розгнівався на опікуна за те, що той не дотримав свого слова.
— Мені здавалося, що це вже вирішено, сер, — відповів хлопець.
— Зовсім ні. Я написав, що, на мою думку, забрати тебе геть буде величезною помилкою.
Філіп одразу ж сів і написав дядькові різкого листа, не надто добираючи слів. Він так розлютився, що тієї ночі довго не міг заснути і прокинувся рано-вранці, похмуро розмірковуючи про те, як усі знущаються над ним. Кері нетерпляче чекав на відповідь, і вона прийшла за два чи три дні. Це був стриманий, розпачливий лист від тітки Луїзи, де йшлося про те, що йому не слід було писати дядькові такі речі, адже через них той страшенно засмутився. Філіп повівся недобре і не по-християнськи. Він мав би знати, що тітка з дядьком хочуть для нього лише добра; вони значно старші за нього й ліпше можуть судити, як йому буде краще. Хлопець стиснув кулаки. Він часто чув ці аргументи й однаково не розумів, чому їм слід вірити; дядько з тіткою не знали всіх обставин так, як знав їх він; і чому вважалося очевидним, що старші люди завжди мудріші? Лист закінчувався повідомленням, що містер Кері відкликав свою заяву про закінчення племінником навчання у школі.
Філіп плекав свій гнів аж до наступного вихідного. Вихідні їм давали у вівторок та четвер, оскільки в суботу по обіді школярам слід було відвідувати службу в соборі. Коли всі учні шостого класу розійшлися, Кері залишився в кабінеті.
— Чи можна мені, будь ласка, сьогодні пополудні поїхати до Блекстейбла, сер? — запитав він.
— Ні, — відрубав директор.
— Я хочу поговорити з дядьком про дещо дуже важливе.
— Хіба ти не чув, що я сказав «ні»?
Філіп не відповів і вийшов із кабінету. Його мало не нудило від приниження: принизливого прохання і різкої відмови. Зараз він ненавидів директора. Кері завжди божеволів від деспотизму, а надто якщо причин для тиранії не було. Хлопець занадто розлютився, аби обдумувати свої вчинки; після обіду він пішов знайомими вуличками до станції й саме встиг на потяг до Блекстейбла. Зайшовши до будинку вікарія, він побачив тітку і дядька у їдальні.
— Овва! А ти звідки взявся? — здивувався священик.
Було зрозуміло, що чоловік не надто зрадів появі племінника. Виглядав дядько трохи збентежено.
— Я подумав, що приїду і ми поговоримо про моє закінчення навчання. Я хочу знати, чому, коли я був тут, ти обіцяв мені одне, а за тиждень зробив зовсім інше.
Власна сміливість злегка налякала Філіпа, але він точно вирішив, якими словами користуватиметься, і, незважаючи на скажене гупання серця, змусив себе їх промовити.
— Тобі дозволили поїхати сьогодні додому?
— Ні. Я запитав Перкінса, а він не дозволив. Якщо тобі заманеться написати йому і повідомити, що я був тут, ти втягнеш мене у стару добру сварку.
Місіс Кері продовжувала в’язати тремтячими руками. Вона не звикла до таких сцен, і вони її страшенно непокоїли.
— Тобі піде на користь, якщо я напишу йому, — гримнув дядько.
— Якщо хочеш отримати відмінну оцінку за доноси, будь ласка. Після того, що ти вже написав Перкінсу, від тебе можна цього чекати.
Із Філіпового боку було нерозсудливо так казати, адже це дало священикові привід, на який він чекав.
— Я не збираюся сидіти і слухати твої грубощі, — погордливо повідомив він.
Чоловік підвівся і поспіхом пішов із кімнати до свого кабінету. Філіп почув, як зачинилися та замкнулися двері.
— Ох, заради Бога, коли мені вже буде двадцять один. Жахливо, коли тебе отак намертво зв’язують.
Тітка Луїза тихенько заплакала.
— Ох, Філіпе, тобі не слід було так розмовляти з дядьком. Прошу, піди до нього і скажи, що тобі шкода.
— Мені анітрохи не шкода. Він просто користується своїми перевагами. Звичайно, моє перебування в школі — жбурляння грошей на вітер, та хіба його це непокоїть? Це ж не його гроші. Жорстоко було віддавати мене під опіку людям, котрі на цьому анітрохи не розуміються.
— Філіпе.
Почувши звук її голосу, хлопець одразу стишив свою багатослівну злість. Від тітчиного тону краялося серце. Філіп не розумів, які неприємні казав слова.
— Філіпе, як ти можеш бути таким лихим? Тобі чудово відомо, що ми намагаємося робити для тебе лише найкраще і знаємо, що не маємо необхідного досвіду; усе було б зовсім інакше, якби ми мали власних дітей; саме тому ми порадилися з містером Перкінсом. — Її голос зламався. — Я намагалася стати тобі матір’ю. Я любила тебе так, наче ти був моїм власним сином.
Читать дальше