Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Незабаром містер Перкінс помітив, що його слова не справили враження на Філіпа, і до кінця семестру не звертав на учня уваги. У виписаному ним табелі було чимало уїдливих слів. Коли документ прийшов поштою і тітка Луїза поцікавилася, які там оцінки, хлопець радісно відгукнувся:

— Жахливі.

— Справді? — перепитав вікарій. — Мені слід іще раз на нього подивитися.

— Як гадаєте, чи є сенс залишатися в Теркенбері? Варто подумати, чи не краще мені на деякий час поїхати до Німеччини.

— Що це тобі спало на думку? — здивувалася тітка Луїза.

— Тобі не здається, що це цілком слушна думка?

Шарп уже покинув Королівську школу і написав Філіпові листа з Ганновера. Там він зажив справжнім життям, тож Кері тепер теж невпинно обдумував цю ідею. Він відчував, що не переживе ще один рік заборон.

— Але тоді ти не отримаєш стипендію.

— У мене й так немає жодних шансів. До того ж я не знаю, чи справді хочу вступати до Оксфорду.

— Але як тоді ти отримаєш сан, Філіпе? — розпачливо вигукнула тітка Луїза.

— Я вже давно відмовився від цієї ідеї.

Місіс Кері кинула на нього наляканий погляд, а потім звично впоралася зі своїми емоціями і налила ще горнятко чаю хлопцевому дядьку. Усі змовкли. За мить Філіп побачив, як по тітчиних щоках заструменіли сльози. Серце раптово стислося від думки, що він зробив жінці боляче. У своїй тісній чорній сукні, пошитій сусідською швачкою, із укритим зморшками обличчям, стомленими вицвілими очима й сивим волоссям, досі зачесаним легковажними кучерями за модою її молодості, тітка Луїза була трохи кумедною, та все ж навдивовижу зворушливою людиною. Філіп помітив це вперше.

Згодом, коли вікарій зачинився з дияконом у своєму кабінеті, хлопець обійняв тітку за талію.

— Послухай, мені шкода, що я засмутив тебе, тітко Луїзо, — озвався він. — Але не годиться мені приймати сан, якщо я не відчуваю справжнього покликання, чи не так?

— Я така засмучена, Філіпе, — простогнала жінка. — Я хотіла цього від щирого серця. Сподівалася, що ти станеш дияконом у свого дядька, а коли настане час — зрештою, ми ж не зможемо жити вічно, правда? — ти міг би успадкувати його місце.

Від почутого хлопець здригнувся. Його накрило хвилею паніки. Серце забилося так, наче голуб, потрапивши в пастку, затріпотів крильми. Тітка тихо схлипувала, поклавши голову йому на плече.

— Я мрію, щоб ти вмовила дядька Вільяма дозволити мені піти з Теркенбері. Мене вже нудить від нього.

Однак блекстейблський вікарій не так легко змінював заплановане; давно було вирішено, що Філіп залишатиметься у Королівській школі до вісімнадцяти років, а потім вступить до Оксфорду. Тож дядько й слухати не хотів про те, щоб Філіп негайно покинув школу, адже вони нікого не попередили і за семестр однаково доведеться заплатити.

— Отже, ти повідомиш, що на Різдво я закінчу навчання? — перепитав Філіп наприкінці довгої та болючої розмови.

— Я напишу про це містерові Перкінсу, і ми подивимося, що він скаже.

— Ох, коли мені вже виповниться двадцять один? Жахливо залежати в усьому від когось.

— Філіпе, тобі не слід так розмовляти з дядьком, — м’яко нагадала тітка Луїза.

— Хіба ти не розумієш, що Перкінс захоче, щоб я залишився? За кожного учня він отримує непогану копійчину.

— Чому ти не хочеш вступати до Оксфорду?

— А який сенс, якщо я не збираюся присвячувати своє життя церкві.

— Ти не можеш збиратися присвятити своє життя церкві, бо вже присвятив їй його, — заперечив вікарій.

— Тоді я не збираюся приймати сан, — байдуже озвався хлопець.

— Ким ти хочеш стати, Філіпе? — поцікавилася місіс Кері.

— Не знаю. Я ще не вирішив. Та ким би я не став, корисно буде знати іноземні мови. Значно доречніше буде провести рік у Німеччині, ніж стирчати у цій дірі.

Філіп не сказав, що, на його думку, навчання в Оксфорді буде не надто кращим за продовження шкільного життя. Йому страшенно хотілося стати незалежним. До того ж для шкільних товаришів він завжди залишатиметься собою, а Філіп мріяв утекти від них усіх. Хлопець відчував, що його шкільне життя було цілковитою невдачею, і мріяв почати все спочатку.

Його бажання поїхати до Німеччини випадково збіглося з деякими ідеями, що останнім часом обговорювалися в Блекстейблі. Часом до лікаря навідувалися друзі й приносили новини про навколишній світ, а ті, хто проводив серпень на морському узбережжі, теж мали власні погляди на життя. Вікарій чув, що деякі люди вважають старомодну освіту не надто корисною для сучасного життя, а нові мови набули більшого значення, ніж мали за часів його молодості. Чоловік не знав, що й думати: одного з його братів відправили до Німеччини, коли він не склав якісь іспити, тож у сім’ї вже був прецедент, але оскільки брат помер там від черевного тифу, цей досвід навряд чи можна було вважати безпечним. У результаті численних дискусій вирішили, що Філіп повернеться до школи ще на один триместр, а потім залишить її. Однак, коли він за кілька днів повернувся у Теркенбері, директор захотів з ним побалакати.