Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Філіп навчився не демонструвати людям своїх почуттів, до того ж досі страждав від сором’язливості, але тепер часто бував у піднесеному настрої; і попри те, що він досі кульгав і сором’язливо та відсторонено мовчав, серце його, схоже, співало. У голові роїлися різноманітні ідеї, фантазії переслідували одна одну так стрімко, що їх неможливо було упіймати, вони з’являлися і зникали, сповнюючи хлопця піднесенням. Тепер він був щасливим, спроможним працювати і в останні тижні триместру взявся наздоганяти згаяний час. Голова працювала з легкістю, і в роботі свого інтелекту Філіп знаходив справжнє задоволення. На екзаменах наприкінці триместру Кері показав відмінний результат. Містер Перкінс лише раз нагадав про це: розмовляючи з учнем про його есе, після традиційної критики чоловік сказав:

— То ти вирішив на якийсь час припинити клеїти дурня, чи не так?

Директор усміхнувся хлопчикові, блиснувши своїми білосніжними зубами, і Філіп, опустивши очі, витиснув із себе сором’язливу усмішку.

Півдюжини учнів, котрі збиралися поділити між собою в кінці літнього триместру різноманітні нагороди, давно припинили вбачати у Кері серйозного суперника, але тепер почали ставитися до нього насторожено. Він нікому не казав, що на Пасху піде зі школи і не буде для них конкурентом, тож змусив однокласників похвилюватися. Філіп знав, як пишається своєю французькою Роуз, котрий двічі чи тричі проводив канікули у Франції; до того ж староста сподівався отримати відзнаку декана за есе англійською, і Кері неабияк зрадів, спостерігаючи за недовірою Роуза, коли той довідався, наскільки краще розуміється на цих предметах колишній друг. Інший однокласник, Нортон, не міг вступати до Оксфорду, оскільки не отримав жодної зі стипендій, якими забезпечувала випускників школа. Він поцікавився у Філіпа, чи буде подавати на стипендії він.

— А ти маєш якісь заперечення? — запитанням на запитання відповів хлопець.

Його тішила думка, що він тримає у руках чиєсь майбутнє. Було щось романтичне в тому, аби завоювати всі нагороди, а потім віддати їх іншим, адже сам він їх зневажає. Нарешті настав останній день занять, і Філіп зайшов до містера Перкінса попрощатися.

— Ти ж не хочеш сказати, що справді збираєшся піти?

У відповідь на очевидний директорів подив у Філіпа витягнулося обличчя.

— Ви казали, що не заперечуватимете, сер, — нагадав він.

— Я думав, що це була лише забаганка, яку краще задовольнити. Я знав, що ти наполегливий і впертий. Чому, заради Бога, тобі хочеться піти саме тепер? Тобі однаково залишилося вчитися один триместр. Ти з легкістю можеш отримати стипендію Маґдалени, адже половину наших нагород ми віддамо тобі.

Філіп похмуро дивився на директора. Він відчував, що його обдурили. Але Перкінс пообіцяв і мусить стримати своє слово.

— В Оксфорді ти проведеш надзвичайно приємні роки. Немає необхідності одразу вирішувати, куди податися далі. Цікаво, чи розумієш ти, як чудово живеться там тим, хто має клепку в голові.

— Я вже підготував усе для подорожі в Німеччину, сер, — пробурмотів хлопець.

— Що ж це за приготування такі, які неможливо скасувати? — поцікавився містер Перкінс із зачудованою усмішкою. — Мені було б страшенно шкода втратити тебе. У школі старанні та працьовиті бовдури завжди отримують більше за ледачих розумників; утім, якщо розумник працює, він завжди досягає того, чого досягнув за цей триместр ти.

Філіп густо почервонів. Він не звик до компліментів, і ніхто ніколи не називав його розумником. Директор поклав руку хлопцеві на плече.

— Знаєш, втовкмачувати знання у мізки цих тупоголових хлопців — нудна робота, та коли час від часу випадає нагода навчати дитину, що вже зробила крок тобі назустріч і розуміє тебе з півслова, тоді вчителювання стає найзапаморочливішою справою на землі.

Філіп розтанув від цієї доброти; йому ніколи не спадало на думку, що містера Перкінса справді хвилює, піде він чи залишиться. Це розчулило і неабияк полестило. Приємно було б на славу закінчити свої шкільні дні, а потім піти до Оксфорду: на мить перед ним спалахнуло життя, про яке він знав із почутих розповідей хлопців, що приїжджали зіграти у матчі Королівської школи, або зі студентських листів, якими зачитувалися у навчальних кімнатах. Та Філіп одразу присоромився; у своїх власних очах він виглядатиме дурнем, якщо здасться тепер; його дядько хихотітиме від задоволення успіхом директорового шахрайства. Драматична відмова від усіх отриманих нагород, які він зневажає, перетвориться на просте буденне змагання за них. Якби містер Перкінс був трохи наполегливішим (настільки, щоби зберегти самоповагу), Філіп погодився б на будь-які його пропозиції; але жодне з почуттів, що нуртували всередині, не майнуло на директоровому обличчі. Воно залишилося незворушним і похмурим.