Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Гадаю, мені все ж краще піти, — озвався хлопець.

Як і більшість чоловіків, котрі влаштовують справи завдяки власній значущості, містер Перкінс робився нетерплячим, якщо це не одразу спрацьовувало. Він мав ще чимало роботи і не міг марнувати час на хлопчиська, який здавався йому божевільно впертим.

— Чудово, я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти справді цього захочеш, і стримаю своє слово. Коли ти їдеш до Німеччини?

Філіпове серце шалено загупало. Він переміг у битві, але не знав, чи не стала ця перемога поразкою.

— На початку травня, сер, — відповів хлопець.

— Гаразд, обов’язково навідуйся до нас, коли повернешся.

Він протягнув руку. Якби директор дав хлопцеві ще один шанс, Філіп передумав би, але, схоже, містер Перкінс вважав справу вирішеною. Кері вийшов із будинку. Його шкільне життя завершилося, і він був вільним; але шаленої радості, якої він очікував, чомусь не було. Він повільно обійшов територію школи, і його охопив глибокий смуток. Тепер хлопець шкодував, що не дав себе обдурити. Йому не хотілося йти, але Кері знав, що ніколи не змусить себе зайти до директора і сказати, що залишається. Він не міг так принизитися. Філіп замислився, чи правильно вчинив. Почувався невдоволеним собою і всіма обставинами. Хлопець похмуро запитував себе: невже завжди після того, як досягнеш бажаного, доводиться про це жалкувати?

У Берліні жила давня приятелька Філіпового дядька, така собі міс Вілкінсон. Вона була донькою священика, пастора одного села у Лінкольнширі, і саме йому прислужував востаннє містер Кері. Батькова смерть змусила жінку заробляти собі на життя, і вона працювала гувернанткою в багатьох родинах у Німеччині та Франції. Міс Вілкінсон листувалася з тіткою Луїзою і двічі чи тричі проводила відпустку в будинку блекстейблського вікарія, сплачуючи, як і всі нечасті гості родини Кері, невеличку суму за житло. Коли стало зрозуміло, що краще задовольнити Філіпові бажання, а не протистояти їм, вікарій звернувся у листі до приятельки за порадою. Міс Вілкінсон порекомендувала Гейдельберг як відмінне місце для вивчення німецької мови і будинок професорші фрау Ерлін як найзатишніше житло. Філіп міг жити там за тридцять марок на тиждень, а вчитиме його професор, викладач місцевої вищої школи.

Одного травневого дня Філіп прибув до Гейдельберга. Його речі склали на ручний візок, і хлопець вийшов із вокзалу слідом за носієм. Небо було яскраво-блакитним, дерева на вулиці, якою вони йшли, густо вкрилися листям, а в повітрі було щось нове для Філіпа, і до сором’язливості, яку він відчував, починаючи нове життя серед незнайомців, додавалося надзвичайне збудження. Хлопець трохи засмутився через те, що його ніхто не зустрів, і надзвичайно знітився, коли носій попрощався з ним біля парадних дверей великого білого будинку. Якийсь неохайний хлопчина пустив гостя всередину й відвів до вітальні. Кімната була захаращена меблями із зеленого оксамиту, а посередині височів круглий стіл, на якому у воді стояв щільно загорнутий у гофрований папір, наче кісточка баранячої відбивної, букет квітів. Навколо лежали ретельно розкладені книги в шкіряних обкладинках. Повітря в кімнаті було затхлим.

Назабаром до кімнати увійшла фрау професорша і принесла із собою запахи кухні; це була невисока, гладка жіночка, із надзвичайно туго затягнутим волоссям і червоним обличчям; її маленькі очиці блищали, мов намистини, а поведінка була нестриманою. Вона взяла хлопця за обидві руки й розпитала про міс Вілкінсон, котра двічі проводила з нею кілька тижнів. Розмовляла жінка німецькою та ламаною англійською. Філіпу не вдавалося пояснити їй, що він не знайомий із міс Вілкінсон. Потім з’явилися дві її доньки. Філіпу дівчата здалися вже не надто молодими, хоча їм, напевно, було не більше двадцяти п’яти: старша, Текла, була така ж низенька, як мати, і мала той самий мінливий характер, але приємне обличчя і густе темне волосся; Анна, її молодша сестра, була висока і непоказна, але завдяки своїй милій усмішці більше сподобалася Філіпові. Після кількох хвилин ввічливої розмови фрау професорша відвела хлопця до його кімнати і залишила самого. Це була невеличка башточка, вікна якої виходили на дерева в Anlage [35] Скверику ( нім .). ; а ліжко стояло в ніші, тож для того, хто сидів за столом, кімната нічим не нагадувала спальню. Філіп розпакував свої речі й розставив усі книжки. Нарешті він сам керував своїм життям.

О першій годині дзвоник покликав хлопця обідати, і виявилося, що у вітальні вже зібралися всі мешканці будинку фрау професорші. Філіпа познайомили з її чоловіком — високим мужчиною середніх років з великою світловолосою головою, де вже почала з’являтися сивина, і добрими синіми очима. Він звернувся до гостя правильною, дещо застарілою англійською, яку вивчив не з розмов, а з класичної англійської літератури; дивно було слухати, як він використовує в розмові слова, які Філіп зустрічав лише в п’єсах Шекспіра. Фрау Ерлін називала своє помешкання не пансіоном, а «родинним будинком», але потрібно було мати гострий розум метафізика, щоби збагнути, в чому різниця. Коли всі сіли за обідній стіл у темному приміщенні біля вітальні, Філіп, нарахувавши шістнадцятеро людей, страшенно знітився. Фрау професорша сиділа в голові стола й ділила їжу на порції. Допомагав їй, голосно дзенькаючи тарілками, той самий незграба, який відчинив новому гостю двері; попри його квапливість, перші закінчували їсти раніше, ніж останні отримували свій обід. Господиня наполягала, щоб за столом розмовляли лише німецькою, тож Філіп змушений був тримати язика за зубами, навіть якби сором’язливість не завадила йому побути балакучим. Хлопець розглядав людей, серед яких збирався жити. Біля фрау професорші влаштувалися кілька літніх пань, але на них Кері майже не звернув уваги. Ще за столом сиділо двійко молодих дівчат, обидві були білявками, а одна — дуже навіть привабливою; Філіп почув, що до них зверталися «фройляйн Гедвіґо» і «фройляйн Цециліє». На спині у фройляйн Цецилії лежало зібране в косу довге волосся. Дівчата сиділи поруч і базікали, сміючись час від часу; вони частенько поглядали на нового гостя, й одна з них казала щось стишеним голосом, а потім обидві хихотіли, тоді як Філіп знічено червонів, відчуваючи, що панянки насміхаються з нього. Біля них сидів китаєць із жовтим обличчям і широкою усмішкою; він вивчав в університеті західну культуру. Студент розмовляв дуже швидко і з таким жахливим акцентом, що дівчата не завжди розуміли, що він каже, і щоразу заходилися реготом. Китаєць теж добродушно сміявся, майже заплющуючи свої схожі на мигдалини очі. Ще за столом зібралося двоє чи троє американців у чорних пальтах, із сухою жовтою шкірою. Це були студенти-теологи. Філіп розчув у їхній поганій німецькій гугнявий акцент, властивий жителям Нової Англії, й обережно зиркав на хлопців, оскільки його вчили, що американці — неврівноважені та безрозсудні варвари.