Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Тітка була така маленька і хвороблива, а в її манерах старої діви було щось таке жалісливе, що торкнулося Філіпового серця. Раптом у хлопця в горлі виник велетенський клубок, а на очах забриніли сльози.

— Мені так шкода, — запевнив він. — Я не хотів поводитися по-свинськи.

Хлопець укляк поруч із тіткою, обійняв її і поцілував мокрі зморщені щоки. Жінка гірко ридала, і Філіп раптом відчув жалість до її марно прожитого життя. Ніколи раніше вона не дозволяла собі так виявляти емоції.

— Я знаю, що не була для тебе такою, якою хотіла бути, Філіпе, але не знаю чому. Для мене так само жахливо не мати дітей, як для тебе не мати матері.

Філіп забув про свій гнів і тривоги та думав лише про те, як заспокоїти тітку уривками слів і маленькими незграбними ніжностями. А потім пробив годинник, і хлопцеві довелося поквапитися, аби встигнути на останній потяг, що мав привезти його назад до Теркенбері до вечірньої перевірки. Сидячи в кутку вагона, Кері збагнув, що нічого не досяг. Він гнівався на себе через свою слабкість. Жалюгідно було дозволяти собі відмовитися від власної мети через набундючену поведінку вікарія й тітчині сльози. Однак у результаті невідомої йому розмови між дядьком та тіткою директору написали ще одного листа. Містер Перкінс прочитав його, нетерпляче здвигнувши плечима, і показав Філіпові. Там було написано таке:

«Любий містере Перкінс!

Прошу пробачити, що знову турбую Вас із приводу мого підопічного, але ми з його тіткою непокоїмося за хлопчика. Схоже, він не може дочекатися, коли залишить школу, і Філіпова тітка вважає його нещасним. Нам дуже складно зрозуміти, як правильно вчинити, адже ми не його батьки. Здається, Філіп не вважає свої успіхи в навчанні достатніми і гадає, що витрати на його подальше перебування у школі будуть марними. Я буду Вам надзвичайно вдячний, якщо Ви поговорите з хлопчиком, і, якщо він не змінив своєї думки, напевно, буде краще забрати його зі школи після Різдва, як я й збирався зробити з самого початку.

Щиро Ваш,

Вільям Кері»

Філіп віддав директорові листа. Він пишався своїм тріумфом. Нарешті отримав те, про що мріяв, і був задоволений. Його воля перемогла бажання інших людей.

— Навряд чи мені слід витрачати півгодини на відповідь твоєму дядькові, адже він знову передумає, якщо наступного листа отримає від тебе, — роздратовано сказав директор.

Філіп не відповів; його обличчя залишалося незворушним, ось тільки не вдавалося приховати іскорки в очах. Містер Перкінс помітив це і коротко засміявся.

— Схоже, ти переміг, чи не так? — запитав він.

Тоді Філіп широко всміхнувся. Він не міг приховати своєї радості.

— Ти справді не можеш дочекатися, коли залишиш школу?

— Так, сер.

— Ти тут нещасливий?

Філіп зашарівся. Інстинктивно хлопець ненавидів, коли хтось намагався зазирнути йому в душу.

— Ой, навіть не знаю, сер.

Містер Перкінс повільно посмикав пальцями бороду, замислено роздивляючись учня. А потім сказав, наче звертаючись до себе самого:

— Звичайно, школи вигадали для посередностей. Дірки завжди круглі, і якої б форми не був корок, його обов’язково потрібно кудись запхати. Займатися непересічною дитиною немає часу. — Потім чоловік раптово звернувся до Філіпа: — Послухай, я хочу тобі дещо запропонувати. Кінець триместру вже не за горами. Ще один триместр тут ти не переживеш, але, якщо хочеш податися до Німеччини, то краще їхати туди після Пасхи, а не після Різдва. Навесні там значно приємніше, ніж серед зими. Якщо наприкінці наступного триместру ти все ще хотітимеш піти, я не заперечуватиму. Що скажеш на це?

— Красно дякую, сер.

Філіп так зрадів тому, що заощадив останні три місяці, що навіть не подумав заперечувати проти додаткового триместру. Школа вже не нагадувала в’язницю, адже Кері знав, що ще до Пасхи звільниться з неї назавжди. Усередині в божевільному танці заходилося серце. Увечері в капличці він оглянув хлопчиків, які стояли кожен на своєму місці, залежно від класу, і захихотів від задоволення, що більше ніколи їх не побачить. Через усвідомлення цього він став поводитися з ними майже по-дружньому. Його погляд зупинився на Роузові: той надзвичайно серйозно ставився до своїх обов’язків старости, вважаючи, що повинен гарно впливати на решту учнів у школі; того вечора була його черга читати притчу, і він відмінно впорався з цим. Філіп усміхнувся від думки, що назавжди звільниться від нього і що за півроку вже не матиме жодного значення, що Роуз високий і має рівні ноги; і хіба буде важливим, що він староста й капітан команди з одинадцятьох людей? Хлопець подивився на класних керівників у мантіях. Ґордона серед них не було, він помер два роки тому від апоплексичного удару, але решта стояла на своїх місцях. Хлопчик знав, що це за негідники (винятком був хіба що Тарнер, у якому збереглося щось людське), і здригнувся від згадки, в якому рабстві вони тримали його. Мине шість місяців, і вони теж не відіграватимуть жодної ролі. Їхня похвала нічого не значитиме, а у відповідь на осуд він лише здвигне плечима.