Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Так, сер, апетит у вас чудовий.

— Проте я однаково не гладшаю.

Тепер вікарія не цікавило нічого, крім власного здоров’я. За одне заняття він узявся нестримно — жити, просто жити, попри одноманітність життя і постійний біль, що не дозволяв заснути без дії морфію.

— Просто жахливо, скільки грошей я витратив на лікаря. — Чоловік знову закалатав дзвіночком. — Місіс Фостер, покажіть паничеві Філіпу рахунок від аптекаря.

Покоївка терпляче взяла папірчик із камінної полиці і передала його хлопцеві.

— Це лише за один місяць. Я тут розмірковував: ти ж сам лікуєш, може, знаєш, де можна отримати ліки дешевше? Я вже збирався замовляти їх на складі, але тоді доведеться платити за доставку.

Попри те що дядька, вочевидь, не цікавили Філіпові справи (адже він навіть не запитав про них), схоже, йому приємно було бачити племінника поруч. Він поцікавився, скільки той залишатиметься тут, і, почувши, що Філіп мусить поїхати у вівторок зранку, зажадав, аби він залишився трохи довше. Вікарій детально розповів племінникові про всі симптоми своєї хвороби і переказав лікареві слова. На мить перервавшись, чоловік схопився за дзвіночок, і, коли увійшла місіс Фостер, сказав:

— Ох, я просто хотів переконатися, що ви не пішли, тому й подзвонив.

Коли покоївка вийшла, вікарій пояснив Філіпові, що тривожиться, якщо жінки немає поруч: вона точно знає, що робити, якщо раптом щось станеться. Юнак помітив, яка місіс Фостер стомлена і як у неї злипаються очі, і зауважив, що дядько, мабуть, змушує жінку забагато працювати.

— Ох, нісенітниця, — заперечив вікарій, — вона здорова, як кінь.

Коли місіс Фостер знову повернулася до кімнати з ліками, чоловік звернувся до неї:

— Панич Філіп каже, що ви забагато працюєте, місіс Фостер. Але ж вам подобається доглядати за мною, чи не так?

— Ох, нічого страшного, сер. Я залюбки роблю все, що можу.

Незабаром ліки подіяли, і містер Кері заснув. Філіп вийшов на кухню і запитав у місіс Фостер, чи не час їй відпочити. Він бачив, що останні кілька місяців жінці велося нелегко.

— Ну, сер, що я можу вдіяти? — відповіла вона. — Бідолашний старий джентльмен так залежить від мене, і попри те, що часом він буває набридливим, його просто неможливо не любити. Правда ж? Я працюю тут уже стільки років, що навіть не знаю, що робитиму, коли його не стане.

Філіп бачив, що жінка справді любить старого. Вона мила його, одягала, годувала і щоночі вставала до нього по п’ять разів — місіс Фостер спала у сусідній кімнаті, а вікарій, прокинувшись, одразу хапався за дзвіночок і калатав, поки вона не приходила. Він міг померти будь-якої миті, а міг прожити ще кілька місяців. Дивно було, що жінка з такою терплячою ніжністю доглядає за чужою людиною, і сумно, що на цілому світі про нього піклувалася лише вона одна.

Філіпові здавалося, що релігія, яку дядько проповідував ціле життя, тепер стала для нього просто формальністю: він часто читав Біблію, а щонеділі приходив помічник вікарія і причащав його, але було зрозуміло, що містер Кері зі страхом чекає смерті. Він вірив, що вона відкриє йому ворота до вічного життя, але зовсім туди не поспішав. Страждаючи від постійного болю, прикутий до крісла, втративши надію вийти колись на свіже повітря, залежачи, наче дитина, від жінки, якій сам платив, вікарій однаково чіплявся за знайоме життя.

У Філіпа в голові з’явилося запитання, яке він не міг озвучити, адже знав, що дядько відповість загальноприйнятими словами: йому хотілося збагнути, чи тепер, наприкінці життя, коли машина ось-ось мала зупинитися від болю, священик досі вірить у безсмертя; можливо, в глибині душі, не наважуючись сформуватися в такі необхідні слова, зріла думка, що немає ані Бога, ані життя після смерті.

Увечері третього дня Різдва Філіп сидів у їдальні з дядьком. Щоб потрапити на роботу завтра о дев’ятій, він мусив дуже рано виїхати, і вже збирався побажати дядькові на добраніч. Вікарій задрімав, і Філіп, лежачи на канапі біля вікна, опустив книжку на коліна й ліниво роздивлявся кімнату. Він міркував, скільки вдасться вторгувати за меблі. Раніше Філіп обійшов будинок і оглянув знайомі з дитинства речі: там було кілька порцелянових дрібничок, котрі можна було продати за пристойну ціну, і він замислився, чи не забрати їх із собою до Лондона. А ось меблі були у вікторіанському стилі — з червоного дерева, міцні й потворні; на аукціоні за них дадуть копійки. У дядька було три чи чотири тисячі книжок, але всім відомо, як погано їх купують; навряд чи бібліотека коштуватиме більше, ніж сто фунтів. Філіп не знав, скільки грошей залишить йому дядько і вкотре підраховував мінімальну суму, з якою зможе закінчити навчання, отримати диплом і прожити, поки працюватиме на такій бажаній посаді помічника у шпиталі. Він дивився на старигана, який заснув неспокійним сном: у цьому вкритому зморшками обличчі не залишилося нічого людського — воно перетворилося на морду якоїсь дивної тварини. Філіпові спало на думку, як легко можна закінчити це безглузде життя. Він думав про це щовечора, коли місіс Фостер готувала для вікарія ліки, які дозволяли йому спокійно поспати. У неї було дві пляшечки: одна з ліками, які чоловік приймав постійно, а друга з опіатами для втамування нестерпного болю. З неї покоївка наливала трохи рідини і залишала на ніч біля ліжка хворого. О третій чи четвертій ранку вікарій зазвичай випивав ліки. Нескладно було б подвоїти йому дозу; тоді старий помре вночі і ніхто нічого не запідозрить, адже доктор Віґрем і так очікував його смерті з дня на день. Смерть була би безболісною. Подумавши про гроші, яких так відчайдушно потребував, Філіп стиснув руки. Кілька місяців життя у стражданнях однаково нічого не змінять для старигана, а ось для нього вони означали чимало: терпець у нього вривався, а від думки про те, що завтра доведеться повертатися на роботу, проймали дрижаки. Нав’язливу думку про дядькову смерть відігнати не вдавалося, як він не намагався, а серце скажено гупало в грудях. Це було б так просто, вкрай просто. Він нічого не відчував до старигана, ніколи не любив його; вікарій ціле життя переймався тільки собою, не зважав на дружину, яка обожнювала його, і залишався байдужим до хлопчика, котрим мав опікуватися; містер Кері не був жорстоким, просто туполобим бездушним чоловіком, підточеним браком чуйності. Це було б так просто, вкрай просто. Але Філіп не наважився. Він боявся докорів сумління; який зиск із грошей, якщо він потім шкодуватиме все своє життя. Попри постійні нагадування собі, що шкодувати — марна справа, деякі спогади час від часу поверталися до нього і не давали спокою. Філіпові хотілося, щоб його совість залишалася незаплямованою.