Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Скільки ви платите тут за кімнату?

— Ох, тут така приємна господиня, на відміну від багатьох інших; вона готова почекати, і я заплачý, коли мені буде зручно.

Кері мовчав. Його підозри були такими жахливими, що на мить він завагався. Запитувати у Мілдред не мало сенсу — вона однаково все заперечуватиме; якщо він хоче дізнатися правду, доведеться зробити це самостійно. Зазвичай він повертався додому щовечора о восьмій, тож коли годинник вибив восьму годину, Кері підвівся, але не повернувся на Гаррінґтон-стрит, а влаштувався за рогом Фіцрой-сквер, аби бачити кожного, хто йтиме вздовж Вільям-стрит. Йому здавалося, що він чекає цілу вічність, і він уже збирався піти, вирішивши, що підозри були марними, аж раптом двері сьомого будинку розчахнулися, і з них вийшла Мілдред. Філіп повернувся до темної місцини і спостерігав, як дівчина рушила в його напрямку. Вона надягла капелюшок з оберемком пір’я, котрий він бачив у неї в кімнаті, та вдягнула знайому сукню — занадто показну для вулиці й недоречну о цій порі року. Кері повільно рушив за дівчиною назирці й дійшов аж до Тоттенгем-Корт-Роуд, де вона сповільнила кроки. На розі Оксфорд-стрит Мілдред зупинилася, озирнулася і перейшла дорогу до м’юзик-холу. Філіп наздогнав її і притримав за руку. Він помітив, що дівчина нарум’янила щоки і нафарбувала губи.

— Мілдред, куди ви йдете? — поцікавився він.

Дівчина здригнулася, почувши його голос, і почервоніла, як завжди, коли хтось викривав її брехню; потім у її очах промайнув такий знайомий спалах люті. Мілдред інстинктивно шукала образливих слів, щоб захиститися від звинувачень, але так і не промовила те, що вже було в неї на кінчику язика.

— Ох, я просто збиралася подивитися виставу. Мені так нудно щовечора сидіти самій.

Кері навіть не вдавав, що повірив їй.

— Заради Бога, не робіть цього! Я п’ятдесят разів пояснював, як це небезпечно. Ви мусите негайно припинити займатися такими речами.

— Ох, стуліть пельку, — грубо вигукнула дівчина. — А як порадите мені жити?

Схопивши Мілдред за руку і не замислюючись, що робить, Філіп потягнув її геть.

— Заради Бога, ходімо звідси. Дозвольте я відведу вас додому. Ви не розумієте, що робите. Це злочин.

— Мені начхати. Нехай користуються нагодою. Чоловіки не надто добре зі мною поводилися, тож я ними не перейматимусь.

Мілдред відштовхнула Філіпа і, підійшовши до каси, поклала у віконечко гроші. Філіп мав у кишені лише три пенси і не міг піти за нею, тож повернувся і повільно пошкутильгав уздовж Оксфорд-стрит.

«Я тут нічим не допоможу», — сказав він собі.

Так усе й скінчилося. Мілдред він більше ніколи не бачив.

Того року Різдво випало на четвер, і крамниця зачинялася на чотири дні; Філіп написав дядькові листа і запитав, чи зручно буде, якщо він приїде і проведе свята в Блекстейблі. Відповідь надійшла від місіс Фостер. Жінка писала, що вікарій почувається недостатньо добре, щоб відповісти власноруч, але хоче бачити племінника і радітиме, якщо той приїде. Вона зустріла Філіпа біля дверей і, потиснувши йому руку, сказала:

— Ви побачите, що він змінився від останньої вашої зустрічі, сер, але вдайте, наче нічого не помітили, гаразд? Вікарій так за себе переймається.

Філіп кивнув, і жінка відвела його до їдальні.

— Приїхав містер Філіп, сер.

Вікарій Блекстейбла помирав. Важко було помилитися, подивившись на його запалі щоки і зіщулене тіло. Чоловік згорнувся калачиком у кріслі, якось дивно відкинувши голову назад і загорнувши плечі у шаль. Ходити він міг лише з ціпками, а руки тремтіли так, що ледве вдавалося самостійно поїсти.

«Довго він не протягне», — подумав Філіп, подивившись на дядька.

— Який я маю вигляд, на твою думку? — запитав вікарій. — Дуже змінився після нашої останньої зустрічі?

— Здається, ти виглядаєш здоровішим, ніж минулого літа.

— Уся причина була у спеці. Я завжди нездужаю від спеки.

Кілька останніх місяців життя містера Кері складалося з тижнів у спальні і тижнів, які він провів у кімнатах на нижньому поверсі. Під рукою у чоловіка стояв дзвіночок, і, розповідаючи Філіпові про себе, вікарій покалатав ним, щоб покликати місіс Фостер, котра сиділа в сусідній кімнаті, чекаючи на його нові забаганки. Старий поцікавився у неї, якого числа і місяця вперше вийшов зі своєї спальні.

— Сьомого листопада, сер.

Містер Кері перевів погляд на племінника, щоб подивитися, як той відреагує.

— Але я все одно маю гарний апетит, чи не так, місіс Фостер?