Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Місіс Міллер, до вас якийсь джентльмен, — крикнула вона.

Двері трошки відчинилися, і з щілини підозріливо визирнула Мілдред.

— Ох, це ви, — сказала вона. — Заходьте.

Філіп увійшов, і дівчина зачинила двері. Усередині була крихітна спальня, така ж неохайна, як всі помешкання Мілдред: по підлозі були розкидані брудні черевики; на комоді лежав капелюшок, а поруч штучні кучері, на столі валялася блузка. Філіп пошукав, куди можна покласти капелюх. Гачки на дверях були зайняті спідницями, і хлопець помітив, що пруг у всіх забризканий брудом.

— Сідайте, якщо не проти, — запропонувала дівчина. Потім якось знічено засміялася. — Гадаю, ви здивувалися, отримавши від мене звісточку.

— Ви жахливо захрипли, — зауважив Філіп. — Болить горло?

— Так, уже давненько.

Філіп не відповів. Він чекав на пояснення, чому їй раптом заманулося його бачити. Одного погляду на кімнату вистачило, щоб зрозуміти: Мілдред повернулася до життя, з якого він її витягнув. Цікаво, що сталося з дитиною? На камінній полиці стояла фотографія дівчинки, але ніщо в кімнаті не підказувало, що тут колись бувала дитина. Мілдред жмакала в руках хустинку. Скрутила її в кульку і перекидала з однієї руки в другу. Кері бачив, що дівчина страшенно нервує. Вона стояла біля каміна, тож він міг роздивитися її, не зустрічаючись із нею поглядом. Після їхньої останньої зустрічі Мілдред страшенно схудла; суха жовта шкіра туго напиналася на вилицях. Волосся дівчина пофарбувала в солом’яний колір, і це додавало їй років та вульгарності.

— Чесно кажучи, я відчула полегшення, отримавши вашу відповідь, — нарешті зізналася вона. — Думала, може, ви вже не працюєте в шпиталі.

Філіп мовчав.

— Думаю, ви вже отримали диплом, чи не так?

— Ні.

— Чому?

— Я більше не працюю в шпиталі. Мені довелося покинути навчання вісімнадцять місяців тому.

— У вас мінливий характер. Не схоже, що ви можете довго займатися чимось одним.

Філіп ще трохи помовчав, а потім холодно відповів:

— Я втратив ті невеликі гроші, які мав, у невдалій спекуляції, тож не міг продовжувати вивчати медицину. Довелося заробляти собі на життя, як міг.

— То чим ви тепер займаєтеся?

— Працюю в крамниці.

— Ох!

Дівчина кинула на Кері швидкий погляд і одразу відвела очі. Філіпові здалося, що вона зашарілася. Мілдред нервово потерла долоні хустинкою.

— Ви ж іще не зовсім забули, як лікувати, правда? — Слова вона вимовляла якось дивно.

— Не зовсім.

— Саме тому я хотіла вас бачити. — Голос перетворився на захриплий шепіт. — Я не знаю, що зі мною коїться.

— Чому ви не підете до шпиталю?

— Мені не хочеться цього робити: всі студенти витріщатимуться на мене. До того ж я боюся, що мене покладуть до лікарні.

— На що ви жалієтеся? — сухо поцікавився Філіп, скориставшись стереотипною фразою, до якої звик в амбулаторії.

— Ну, у мене з’явилося якесь висипання, і я не можу його позбутися.

Філіп відчув, як у серці заворушився страх, а на чолі виступив піт.

— Дозвольте мені подивитися горло.

Він підвів дівчину до вікна і, як міг, оглянув її. Раптом їхні погляди зустрілися. У її очах застиг панічний жах. На Мілдред страшно було дивитися. Вона була перелякана; дівчині хотілося, аби Філіп заспокоїв її, і вона благально дивилася на нього, не наважуючись просити втішливих слів, але щодуху бажаючи їх почути. Однак Філіп не міг їй допомогти.

— Боюся, ви й справді дуже хворі, — зізнався він.

— Як гадаєте, що це?

Коли він відповів, дівчина смертельно зблідла, навіть губи прибрали якогось жовтого відтінку, і невтішно розплакалася — спочатку мовчки, а потім задихаючись від ридань.

— Мені страшенно шкода, — озвався нарешті Філіп, — але я мусив сказати правду.

— Краще одразу вкоротити собі віку й покінчити з цим.

На погрози Кері не звертав уваги.

— У вас є якісь гроші?

— Шість чи сім фунтів.

— Вам слід припинити жити таким життям, розумієте? Подумайте, може, зможете влаштуватися на роботу? Боюся, я не зможу вам суттєво допомогти, бо сам заробляю лише дванадцять шилінгів на тиждень.

— І де це я тепер можу працювати? — роздратовано вигукнула дівчина.

— Дідько забирай, ви МУСИТЕ спробувати щось знайти.

Філіп дуже серйозно пояснив Мілдред про небезпеку, в якій опинилася вона сама і яку становить для інших, а дівчина похмуро слухала його. Він спробував утішити її. Урешті-решт Мілдред, набундючившись, пообіцяла робити все, що він порадив. Він виписав їй рецепт на ліки, які пообіцяв замовити у найближчій аптеці, і нагадав, що їх обов’язково потрібно приймати з надзвичайною регулярністю. Зібравшись іти, Філіп простягнув дівчині руку.