Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Відправ когось за містером Сіммондсом, — попросив вікарій. — Я хочу причаститися.

Містер Сіммондс був його помічником.

— Просто зараз? — перепитав Філіп.

— Якомога швидше, інакше буде запізно.

Філіп пішов розбудити місіс Фостер, але було вже значно пізніше, ніж він гадав, і жінка не спала. Він попросив її відправити садівника з повідомленням до церкви, а сам повернувся до дядькової кімнати.

— Ти відправив за містером Сіммондсом?

— Так.

Тиша. Філіп сів біля ліжка й час від часу витирав із чола хворого піт.

— Дозволь я потримаю тебе за руку, Філіпе, — нарешті озвався старий.

Філіп простягнув руку, і дядько вчепився у неї, шукаючи спокою у свої останні хвилини, так, наче це було саме життя. Можливо, за всі свої роки він ніколи нікого не любив, але зараз інстинктивно вхопився за людську істоту. Його долоня була мокрою й холодною. Вона вчепилася у Філіпову руку із немічною, розпачливою енергією. Старий боровся зі страхом смерті. А Філіп розмірковував про те, що кожен мусить це пережити. Як це потворно, а люди вірять у Бога, який дозволяє своїм створінням страждати від таких жорстоких мук! Філіп ніколи не любив свого дядька, а останні два роки щодня мріяв про його смерть, однак зараз не міг упоратися зі співчуттям, що сповнило його душу. Яку ціну доводиться платити людині, щоб відрізнятися від тварини!

Вони продовжували мовчати, лише раз містер Кері ледь чутно запитав:

— Він ще не прийшов?

Нарешті тихо зайшла покоївка і повідомила, що прибув містер Сіммондс. Із собою чоловік мав валізу, де лежали стихар і мантія. Місіс Форест принесла таріль для причастя. Помічник священика мовчки потиснув Філіпові руку і з професійною серйозністю підійшов до ліжка хворого. Філіп і покоївка вийшли з кімнати.

Він обійшов свіжий і вкритий ранішньою росою садок. Пташки весело цвірінькали. Угорі синіло небо, але просотане сіллю повітря було прохолодним і запашним. Пишно буяли троянди. Зелень дерев і галявин сяяла смарагдами. Філіп крокував уперед і думав про таїнство, що відбувалося у спальні. Від думки про нього виникало якесь дивне відчуття. Незабаром його наздогнала місіс Фостер і повідомила, що дядько хоче його бачити. Помічник вікарія складав свої речі назад до чорної валізи. Хворий трохи повернув голову і зустрів племінника усмішкою. Зміни приголомшили Філіпа, вони були надзвичайними: у дядькових очах більше не було страху, обличчя розгладилося — чоловік здавався щасливим і спокійним.

— Тепер я готовий, — сказав він, і голос звучав зовсім інакше. — Коли Господь вирішить покликати мене, я залюбки віддам свою душу в його руки.

Філіп не відповів. Він бачив, що дядько говорить щиро. Це було якесь диво. Чоловік причастився кров’ю та плоттю Спасителя, і це дало йому стільки сили, що він більше не боявся неминучого переходу до темряви. Вікарій знав, що помре, і примирився з цим. Він сказав ще одну-єдину фразу:

— Тепер я возз’єднаюся з моєю любою дружиною.

Ці слова приголомшили Філіпа. Він пам’ятав, із якою бездушною самозакоханістю вікарій ставився до тітки Луїзи, яким глухим залишався до її шанобливої відданої любові. Глибоко зворушений помічник вікарія рушив до дверей, а місіс Фостер, схлипуючи, пішла його провести. Містер Кері, виснажений докладеними зусиллями, задрімав, а Філіп сидів біля ліжка і чекав, коли все скінчиться. Ранок старішав, і дихання хворого зробилося уривчастим. Прийшов лікар і сказав, що смерть уже близько. Вікарій був непритомний і слабкими пальцями дряпав простирадло, стривожено борсався і скрикував. Доктор Віґрем зробив йому підшкірну ін’єкцію.

— Я вже нічим не здатен йому допомогти, він може щомиті померти.

Лікар подивився на годинник, а потім на пацієнта. Філіп зауважив, що вже перша година. Доктор Віґрем думав про обід.

— Немає сенсу чекати, — озвався Філіп.

— Я нічим не можу допомогти, — погодився лікар.

Коли він пішов, місіс Фостер попросила Філіпа піти до теслі, який робив труни, і запитати, чи може прийти жінка, котра обмиває тіло.

— Вам потрібно подихати свіжим повітрям, — додала вона. — Це піде вам на користь.

Трунар жив за півмилі від будинку вікарія. Коли Філіп переказав йому прохання, чоловік поцікавився:

— А коли бідолашний старий помер?

Хлопець завагався. Йому раптом здалося жорстоким приводити жінку, яка омиває тіло, коли дядько ще живий, і Філіп замислився, чому місіс Фостер відправила його сюди. Усі тут подумають, що він хоче якомога швидше спекатися старого. Кері здалося, що трунар якось дивно на нього дивиться. Чоловік повторив запитання, і це роздратувало Філіпа. Хіба це його справа!