Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Коли вікарій відійшов?

Спершу Філіп мало не бовкнув, що дядько щойно помер, але якщо старий протягне ще кілька годин, його слова здадуться неоковирними. Тож, затинаючись і червоніючи, він сказав:

— Ох… та він ще… не зовсім помер.

Трунар зніяковіло витріщився на нього, і юнак поспіхом пояснив:

— Місіс Фостер там одна, і її хочеться, щоб поруч була ще якась жінка. Ви ж розумієте, чи не так? А може, він уже й помер.

Тесля кивнув.

— Ах, так, розумію. Я негайно відправлю до вас когось.

Повернувшись до будинку вікарія, Філіп піднявся у дядькову спальню. Місіс Фостер підвелася зі стільця біля ліжка.

— Відколи ви пішли, нічого не змінилося.

Покоївка спустилася вниз поїсти чогось, а Філіп допитливо спостерігав за тим, як дядько помирає. У непритомній істоті, що слабко борсалася, вже не було нічого людського. Іноді з відкритого рота вилітало якесь бурмотіння. На безхмарному небі гаряче сяяло сонце, але в затінку дерев у садку було приємно та прохолодно. Яка чудова днина. У шибку вікна билася синя муха. Раптом пролунало гучне хрипіння, Філіп здригнувся, жахливо налякавшись: чоловікове тіло пересмикнулося в судомах, і він помер. Машина зупинилася. Синя муха голосно дзижчала і билася в шибку вікна.

Джозайя Ґрейвс, як завжди, вправно організував пристойний, але недорогий похорон; а коли все скінчилося, повернувся разом із Філіпом до будинку вікарія. Дядьків заповіт був у нього, і чоловік прочитав його Філіпові за горнятком уранішнього чаю, зберігаючи належний вираз обличчя. Містер Кері написав заповіт на половинці аркуша і повідомив, що залишає все своє майно племінникові. Це стосувалося меблів, вісімдесяти фунтів у банку, двадцять акцій у компанії «А.В.С», кілька акцій броварні Олсопа, м’юзик-холу в Оксфорді та якогось лондонського ресторану. Усі вони були придбані за порадою самого містера Ґрейвса, і тепер він задоволено пояснив Філіпові:

— Бачиш, люди мусять їсти, вони завжди питимуть і розважатимуться. Якщо вкладати гроші в те, що публіка вважає необхідним, ти нічим не ризикуєш.

Його слова підкреслювали тонку межу між брутальними інтересами простолюдинів (про які він шкодував, але приймав їх) і вишуканими смаками обраних. Усі цінні папери разом давали десь п’ятсот фунтів, і до цього слід було додати гроші на рахунку і те, що можна було заробити на меблях. Для Філіпа це був справжній статок. Це не зробило його щасливим, але він нарешті відчув безмежне полегшення.

Обговоривши питання аукціону, який слід було провести якомога швидше, містер Ґрейвс пішов, а Філіп узявся розбиратися з паперами покійного. Преподобний Вільям Кері пишався тим, що ніколи нічого не знищував, і залишив по собі цілі стоси листів п’ятдесятирічної давнини і пачки охайно зшитих рахунків. Вікарій зберігав не лише листи, що надходили йому, а й ті, котрі написав сам. Був серед них пакунок пожовклих листів, які він написав батькові в сорокових роках, коли, закінчивши Оксфорд, поїхав на довгі канікули до Німеччини. Філіп знічев’я погортав їх. Це був інший Вільям Кері, геть не той Вільям Кері, якого він знав, однак у тому юнакові вже були певні риси, й уважний спостерігач міг здогадатися, яким чоловіком він стане. Листи були написані в офіційному і навіть трохи манірному стилі. Вільям докладав усіх зусиль, аби оглянути визначні місця, і завзято описував замки на Рейні. Шаффхаузенський водоспад змусив його «виголосити шанобливі подяки всемогутньому Творцю Всесвіту, чиї шедеври сповнені такої небаченої краси». Юний Кері не міг відігнати думку, що всі, хто побачив «це творіння рук благословенного Господа, мусять унаслідок споглядання вести чисте й безгрішне життя». Серед старих рахунків Філіп знайшов мініатюрний портрет Вільяма Кері, написаний незабаром після прийняття ним сану. Він зображував молодого парафіяльного священика з довгим волоссям, що природними кучерями спадало на чоло, великими замріяними темними очима і блідим обличчям самітника. Філіп пригадав, як дядько з хихотінням оповідав, скільки пар пантофлів вишили йому захоплені парафіянки.

Решту пообідніх годин і цілий вечір Філіп розбирав незліченну кореспонденцію. Він кидав погляд на адресу та підпис, а потім розривав лист і викидав його в кошик для білизни, що стояв поруч. Раптом він натрапив на послання, підписане Геленою. Почерк він не впізнав, він був витонченим, кутастим і старомодним. Лист починався так: «Мій любий Вільяме», а закінчувався словами «ваша любляча сестра». Раптом Філіп збагнув, що лист був написаний його матір’ю. Раніше він ніколи не бачив листів від неї, тому почерк видався незнайомим. Ішлося в листі про нього: