Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Не знаю, як вони збираються їх прогодувати.

— Може, Господь знайде можливість забрати їх до себе, — озвалася повитуха.

Філіп подивився на батька, котрий розглядав двох крихітних дітлахів, що лежали поруч: його обличчя спотворила така жорстока похмурість, що Кері аж налякався. Він відчув, як ціла родина об’єдналася в жахливій ненависті до бідолашних крихіток, що з’явилися на світ небажаними, і здогадався: якщо не попередити їх якомога суворіше, може трапитися щось лихе. «Нещасні випадки» траплялися часто; матері «присипали» своїх дітей, а неправильне годування, ймовірно, не завжди було наслідком звичайної неуважності.

— Я приходитиму щодня, — сказав Кері. — Попереджаю, якщо з ними щось станеться, розпочнеться слідство.

Батько не відповів, а тільки похмуро зиркнув на Філіпа. У його душі вже дозрівало вбивство.

Найскладніше було втримати матір у ліжку десять днів — на такому мінімальному терміні наполягала лікарня. Доглядати за родиною не вдавалося; ніхто не хоче безкоштовно попіклуватися про дітей, а чоловік, повернувшись додому стомленим і голодним, жаліється, що чай не заварений як слід. Філіп чув, що бідняки допомагають одне одному, проте чимало жінок жалілися, що не можуть знайти нікого, хто безкоштовно поприбирає чи нагодує дітей обідом, а грошей вони не мають. Прислухаючись до жіночих розмов і випадкових зауважень, з яких можна було дізнатися чимало такого, про що не говорили вголос, Філіп зрозумів, як мало спільного у бідняків і тих, хто належить до вищих класів. Люди не заздрили тим, кому велося краще, бо це було геть інше життя; у порівнянні з їхнім власним ідеалом, існування середнього класу здавалося офіційним і заціпенілим; до того ж міщан дещо зневажали за вразливість і небажання працювати власними руками. Гонорові люди хотіли одного — щоб їм не заважали жити; а більшість цікавилася заможними сусідами лише тоді, коли з них був якийсь зиск. Вони знали, що сказати, щоб отримати подарунки від благодійних організацій, і приймали матеріальну допомогу, наче щось, що належало їм по праву, завдяки дурості багатших і власній хитрості. До помічника вікарія бідняки ставилися з презирливою байдужістю, але районного інспектора ненавиділи з чорною люттю. Ця пані приходила і відчиняла вікна, не запитавши дозволу і не перепросивши: «А у мене бронхіт, я могла застудитися й померти»; вона пхала свого носа в усі кутки і, навіть якщо не казала, що тут брудно, це було написано в неї на обличчі: «Добре їм говорити, коли навколо купа батраків, а я би подивилася на неї, як би вона впоралася, якби мала чотирьох шмаркачів і мусила готувати, штопати одяг і мити малих нечупар».

Філіп дізнався, що найбільша трагедія для цих людей не розлучення чи смерть (це було природно, та й горе завжди можна виплакати сльозами), а втрати роботи. Якось він бачив, як один чоловік прийшов додому через три дні після народження дитини і сказав, що його звільнили; він був будівельником, а о цій порі року робота просувалася повільно. Він повідомив цю новину дружині і сів пити чай.

— Ох, Джиме, — сказала жінка.

Чоловік флегматично жував якусь мішанину, що тушкувалася в пательні, чекаючи, поки він піде, і витріщався на тарілку; жінка кілька разів кинула на нього наляканий погляд, а потім безмовно залилася слізьми. Будівельник був незграбним коротуном із грубим завітреним лицем, довгим білим шрамом на чолі і великими шорсткими долонями. Урешті-решт він відштовхнув свою тарілку, наче примушував себе їсти, і втупився поглядом у вікно. Це була затильна кімнатка на горищі, тож побачити з неї не вдавалося нічого, крім хмар. Здавалося, тиша набрякла від розпачу. Філіп відчував, що казати тут нічого і залишається тільки піти. Утомлено поплентавшись геть (цієї ночі він майже не лягав), Кері гнівався на цей жорстокий світ. Він добре знав, що таке відчуття безнадійності під час пошуків роботи і розпач, гірший за голод. Кері радів, що не вірить у Бога, інакше стан речей у цьому світі був би геть нестерпним; змиритися з існуванням можна лише тоді, коли розумієш усю його безглуздість.

Філіпові здавалося, що люди, котрі витрачають свій час, допомагаючи бідним, помиляються, адже вони намагаються уникнути речей, котрі тривожать їх самих, забуваючи про те, що інші вже звикли до них і нітрохи не переймаються. Біднякам не потрібні великі провітрені кімнати: через малопоживну їжу і погану циркуляцію крові вони постійно мерзнуть, тож просторі кімнати здаються їм холодними, а вугілля доводиться заощаджувати; їх не турбує необхідність спати в одній кімнаті з іншими людьми, навпаки так їм подобається значно більше; ці люди ніколи не залишаються наодинці від народження до самої смерті, самотність засмучує їх, а скупченість, у якій вони живуть, — тішить; навіть постійний галас навколо їхні вуха просто фільтрують. Біднякам не потрібно щодня приймати ванну: Філіп частенько чув, як вони обурюються необхідністю митися, коли їх кладуть до шпиталю — це водночас ображає їх і завдає незручностей. Здебільшого людям хочеться, щоб їм просто дали спокій. Якщо у чоловіка є постійна робота, життя минає легко і має свої приємності: вдосталь часу на плітки, непогано було б випити після робочого дня кухоль пива, на вулицях завжди можна на щось повитріщатися; для тих, хто хоче почитати, є «Рейнольдз» чи «Ньюс оф зе Волд» — «тоді ти навіть не помічаєш, як швидко біжить час; так уже повелося: можна любити читати, поки ти незаміжня, а потім все змінюється і часу не залишається навіть на газету».