Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

І чом би тобі й справді не відшмагати себе з любові до Дульсінеї, друже Санчо, до Дульсінеї, якій ти завдячуєш свою невмирущу славу? Чи ж не ліпше буде, якщо ти відшмагаєш себе заради Дульсінеї, аніж за те, за що ти шмагаєш себе зазвичай? Дульсінея має набагато більшу цінність для тебе, аніж правління над будь-яким островом. Якщо, шмагаючи себе, якщо, виконуючи цю тяжку роботу, ти не відриватимеш свого погляду від Дульсінеї, твоя робота завжди буде святою. Коли ти шиєш чоботи, то постав собі на меті шити їх краще, аніж будь-хто інший, і вбачай свою славу в тому, що твої замовники не натиратимуть собі мозолі на ногах.

Існує найвища форма роботи, яка полягає в тому, щоби перетворити її на молитву: і пиляти дерево, мурувати будинки, шити чоботи, викроювати штани та складати годинники, думаючи про те, щоб якнайліпше догодити Богові; але існує й інша форма, менш піднесена, але більш людська й більш послідовна, і вона полягає в тому, щоби виконувати свою роботу задля Дульсінеї, задля Слави. Скільки бідолашних Санчо, які впадають у розпач і відмовляються від занадто тяжкої для них роботи, відчують, що вона стає для них набагато легшою і навіть приносить їм задоволення, якщо, виконуючи її, тобто шмагаючи себе, вони думатимуть про відчарування Дульсінеї, про те, яку відомість і славу принесе їм їхня робота. Доклади всіх зусиль, Санчо, щоби бути у своєму селі найкращим виконавцем своїх обов’язків, і твоя робота здаватиметься тобі не тяжкою і прикрою, а легкою і приємною. Почуття власної гідності звеличує ремісника.

У Книзі Буття розповідається не про те, що Бог прирік людину працювати, бо там сказано: «Бог оселив людину в раю, щоб вона порала його й доглядала» (II, 15). Він покарав Адама необхідністю здобувати собі хліб тяжкою працею лише після того, як Адам згрішив, прирік його в поті лиця обробляти землю, яка родитиме йому лише тернину й осот (III, 17–19). Але любов до слави, палке бажання відчарувати Дульсінею перетворює осот на троянди, а гострі колючки тернини — на ніжні пелюстки квітів. І невже ти справді думаєш, Санчо, що Адам міг би жити в раю не працюючи? Яким був би той рай, у якому ніхто не працював би? Ні, ні, не може бути справжнього раю без того, щоби ніхто в ньому не працював.

Відомо, що існують Санчо, які наспівують такий куплет:

Відомо, що існують Санчо, котрі уявляють собі вічну славу як вічне неробство, як широке небесне поле, на якому можна лежати, утішаючись солодкою радістю ледарювання і милуючись нерукотворним сонцем, але для таких Санчо найвищою винагородою буде ніщо, нескінченний сон без сновидінь і пробудження. Вони народжуються вже перевтомленими, труди й поневіряння їхніх пращурів тяжко давлять на їхні плечі; вони спочивають у своїх онуках та правнуках, вони сплять під захистом своїх далеких нащадків. І сподіваються, що Бог розбудить їх для якихось божественних трудів.

Але не сумнівайся, Санчо, що коли, рано чи пізно, перед тобою постане, як нам було обіцяно, блаженне видіння Бога, то це видіння буде працею, безперервним і нескінченним завоюванням Найвищої і Нескінченної Істини, усе глибшим і глибшим зануренням у бездонні глибини Життя Вічного. Одні поринають у цю безодню швидше, ніж інші, й досягають більшої глибини, і спізнають більше втіхи, але ніхто й ніколи не перестає занурюватися туди й ніколи не досягає дна. Але хоч усі ми прагнемо до нескінченності, прагнемо вийти за межі своєї скінченності, та оскільки ми всі різні, то одні йтимуть швидше, а інші — повільніше, одні з більшою вірою, інші — з меншою, але всі просуватимуться вперед, усе далі й далі, тож усі ми завжди наближаємося до недосяжної мети, до якої ніхто й ніколи не прибуде. Але нехай для кожного буде втіхою й радістю знати, що коли-небудь він неодмінно зможе прийти туди, куди прийшов хтось інший, і що ніхто й ніколи не дійде до останньої межі. І ліпше ніколи до неї, до нерухомості, не доходити, бо якщо той, хто приходить до Бога, згідно зі Святим Письмом, помирає, то той, хто дійде до Найвищої Істини, розчиниться в ній і перестане бути.

Працю, Господи, даруй Санчо й даруй усім нам, бідолашним смертним, працю, щоби ми її завжди мали; даруй нам удари києм і зроби так, аби нам коштувало великих зусиль здобути Твою прихильність, і щоби ніколи не спочивав у Тобі наш дух, і щоби Ти не топив і не розчиняв нас у Своєму Лоні. Даруй нам Твій рай, Господи, але даруй нам його для того, щоби ми порали його й доглядали, а не спали в ньому; даруй нам його для того, щоби ми працювали на вічність, поступово й вічно проникаючи в бездонні глибини Твого нескінченного Лона.