Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

По закінченні обіду в домі дуків глузування тривали, хоч і не такі брутальні, як дошкульні випади поважного священнослужителя, і, на жаль, тепер заводіями були вже покоївки, які, не спитавшись дозволу у своїх панів, додали і свої витівки до тих, які замислили ці останні. «Ні він, ні я таких жартів не попустимо», — сказав Дон Кіхот, маючи на увазі Санчо Пансу. І то була правда, бо ніколи ще не було такого серйозного божевільця, яким був Дон Кіхот. А коли божевілля супроводжується серйозністю, то воно височіє на тисячу ліктів над грайливим і насмішкуватим здоровим глуздом.

Між жартами та сміхом признався Санчо дукині, що він вважає Дон Кіхота безнадійним божевільним, і сказав, що сам він, оскільки всюди супроводжує свого пана, вірно служить йому й вірить його марним обіцянкам, поза всяким сумнівом, ще божевільніший і дурніший, ніж його пан.

Але ходи-но сюди, бідолашний Санчо; ходи-но сюди і скажи нам: невже ти справді так думаєш? І навіть якщо ти так думаєш, невже ти не відчуваєш, що в інтересах твоєї слави й твого вічного здоров’я ліпше супроводжувати великодушного божевільного, аніж жадібного й підлого чоловіка з цілком тверезою головою? Хіба ти не сказав зовсім недавно поважному священнослужителю, який мало не лопався від надміру здорового глузду, що ти прихилився до доброго пана, і коли буде Божа воля, то й сам станеш таким, як він? Ох, Санчо, Санчо, як же ти хитаєшся у своїй вірі й крутишся, наче флюгер, під усіма вітрами і танцюєш під ту музику, яку тобі грають! Але ми добре знаємо, що ти хоч і думаєш, ніби віриш в одне, та насправді віриш в інше, і хоч ти собі уявляєш, ніби почуваєш себе так, та насправді десь у глибині почуваєш себе зовсім інак. Добре ти сказав: «Але така вже, мать, моя судьбина і планида, інакше не можу, мушу йому товаришити та й край: ми з ним односельці, він мене харчував, я його люблю, він цим дорожить, навіть подарував мені ослят, а головне, я вірний-вірненький, отож ніхто нас із ним не розлучить, хіба що заступ і лопата». Атож, і твоя вірність тебе врятує, добрий Санчо, Санчо-християнине. Ти був і ти є донкіхотизований, і, щоб це довести, дукиня примусила тебе засумніватися в тому, що це ти вигадав зачарування Дульсінеї, і, зрештою, ти погодився з тим, що твій нікчемний розум не дає підстави припустити, що ти спроможний так швидко влаштувати такий лукавий обман. Атож, Санчо, атож, коли ми уявляємо себе насмішниками, ми часто самі стаємо жертвою глузувань, і коли ми думаємо, ніби щось відбувається з нами випадково, то Вища Сила, яка використовує нас для своїх потаємних і незбагненних цілей, примушує нас це робити насправді. Коли ми віримо в те, що йдемо якоюсь дорогою, нас ведуть зовсім іншою, і тоді нам не залишається нічого іншого, як довіритися добрим намірам нашого серця й повірити, що з ласки Божої вони дадуть добрі плоди, бо коли ми висіваємо зерня, перед тим добре розпушивши ґрунт, який його приймає, то вже небо поливає його, провітрює та зігріває сонцем.

Я повинен тут, перш ніж піти далі, висловити протест проти лукавства історика, який у кінці цього тридцять третього розділу, який я зараз пояснюю й коментую, говорить, що ті витівки, які влаштували дук із дукинею кабальєро, щоби поглузувати з нього, були «вельми удатними й спритними», і їх «можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії». Ні, ні, й тисячу разів ні! Ті глузливі витівки не були ні вдалими, ні спритними, а вкрай брутальними й непристойними, і якщо вони тільки осяяли ще яскравішим світлом незглибимий дух нашого ідальґо й освітили до самого дна доброту його божевілля, то це пояснюється лише тим, що велич Дон Кіхота та його героїзму були такими, що змогли ушляхетнити найниціші та найбрутальніші глузування.

Серед глузливих витівок, що їх історик називає «вдалими й спритними», а вони такими навіть близько не були, була й та, коли Дон Кіхотові повідомили, що для відчарування Дульсінеї треба, аби Санчо вліпив сам собі три тисячі триста ударів києм

І відшмагати себе він мусив своєю охотою, тож удари, які був зголосився всипати йому Дон Кіхот, не дали б бажаного результату. Санчо навідріз відмовився влаштовувати собі таку екзекуцію, і тоді дук пригрозив, що не дасть йому губернаторства над обіцяним островом, якщо він відмовиться від такої хлости, і, зрештою, переконаний аргументами та своєю жадібністю, він пообіцяв це зробити. І тоді «Дон Кіхот кинувся Санчові на шию і ну виціловувати йому лоба і щоки», що було більш, аніж щедрою винагородою за його послух.