Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Далі в нашій історії ідеться про розповідь дуеньї Гореслави, яка нашому історикові здається незрівнянно чудовою, так принаймні він заявляє на початку розділу сорокового, а як на мене, то вона вкрай примітивна й так недоладно стулена, що недоладнішого чогось годі собі уявити. Уся суть тієї грубої витівки була в тому, що насмішники приготували дерев’яного коня Цурпаляка, на якому Дон Кіхот та його джура мали долетіти повітрям до Кандайського царства, обидва із зав’язаними очима.

Санчо не хотів сідати на Цурпаляка, бо «я вам не відьмак, щоб попід небесами літати», та й не годилося, щоб його остров’яни довідалися, що «губернатор їхній вітрами десь гонить», але дук йому сказав: «Острів, що я вам, друже Санчо, обіцяв, нікуди не втече і ніде не дінеться; таке глибоке коріння запустив він у безодні земнії, що ніяка сила не зрушить його з місця і за третім нáворотом; та річ відома (і мені, і вам), що нема таких значних посад, які дістаються без такої чи сякої базаринки. Тим-то я й жадаю, щоб за те губернаторство ви разом із паном вашим Дон Кіхотом поклали кінець і край сій вікопомній пригоді…», додавши до цього й інші, не менш переконливі аргументи. На що Санчо йому відповів: «Буде, буде вже, пане. Я собі вбогий джура і не зможу гідно відповісти на такую гречність; хай же пан мій сідає, хай зав’яжуть мені очі, і дійся воля Божа! Скажіте тільки, спасибі вам, чи можу я, попід небесами літаючи, до Бога взивати і янголи його собі на поміч прикликати?» Після цього Дон Кіхот проголосив, що від часу вікопомної пригоди зі ступарями він ще ніколи не бачив Санчо таким переляканим. Та, попри свій страх, зброєносець сів на Цурпаляка позад свого пана й попросив зі слізьми на очах, аби за нього молилися. А коли вони полетіли попід уявними небесами, то він притулився до свого пана й міцно його обняв, опанований тваринним страхом.

Про решту цієї пригоди говорити дуже сумно, якщо ми судитимемо про неї зі світського погляду, але скільки людей сідають верхи на Цурпаляка і, не зрушуючи з того місця, в якому вони на нього сіли, літають попід небесами й пролітають крізь вогонь! Говорити мені про цю пригоду так сумно, що я відразу переходжу до її кінця. Коли Дон Кіхот і Санчо побачили, що вони лише попадали на землю й трохи обсмалилися, а нічого гіршого з ними не сталося, то, позбувшись свого страху, зброєносець почав вигадувати всілякі брехні, почувши які, Дон Кіхот підійшов до Санчо і сказав йому на вухо такі знамениті слова: «Коли хочеш, Санчо, щоби люди тобі вірили, щó ти там бачив у небі, то повір же й мені, щó я бачив у печері Монтесіноса. Гадаю, ти мене зрозумів».

Тут ви бачите перед собою найзрозумілішу та найоб’ємнішу формулу толерантності: якщо ти хочеш, аби тобі вірили, вір і ти. На взаємній довірі будується людське суспільство. Видіння ближнього є для нього таким самим справжнім, як і твоє видіння для тебе. Якщо, звичайно, йдеться про видіння справжнє, а не про обман і вигадку.

І тут ми бачимо різницю між Дон Кіхотом і Санчо, а вона в тому, що Дон Кіхот справді бачив те, що він бачив у печері Монтесіноса, — попри зловмисні намагання Сервантеса довести протилежне — а Санчо не бачив того, що він, як сам хвалився, нібито бачив у небесних сферах, подорожуючи верхи на Цурпаляку, він усе це вигадав, брешучи або з метою наслідувати свого пана, або для того, щоб подолати свій страх. Не всім нам дано втішатися видіннями, а ще меншою мірою ми спроможні вірити в них і своєю вірою робити їх справжніми.

Нам треба остерігатися таких Санчо, які, вдаючи, ніби вони захищають і підтримують ілюзію та видіння, насправді захищають брехню й комедіантство. Коли вам розповідають про брехуна, який є творцем своїх брехень, категорично скажіть, що такого не може бути. Мистецтво не може й не повинне сприяти утворенню брехні; мистецтво — найвища істина, яка створюється силою віри. Жоден брехун не може бути поетом. Поезія — вічна й плідна, як і видіння; брехня — безплідна, як мул, і триває не довше, ніж тане сніг.

І можна тільки захоплюватися незрівнянною великодушністю Дон Кіхота, який, хоч і був переконаний у тому, що бачив те, що бачив у печері Монтесіноса, і ще більше переконаний, що Санчо не бачив того, що він, за його словами, бачив у небесних сферах, обмежився тільки тим, що сказав йому: «Коли ти хочеш, щоб люди тобі вірили, повір же й мені…» Це надзвичайно християнський спосіб виходити зі скрути й розвінчувати брехунів, які, міряючи всіх інших на власний копил, вважають донкіхотівські видіння обманом! А проте, існує непомильна межа, яка відокремлює брехню від видіння.