Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

О, як довго існує та тримається в нашій Іспанії порода таких поважних і поміркованих священнослужителів, яким хочеться, щоби велич великих вимірювалася вузькістю їхніх душ. Дон Ідіот! Дон Ідіот! Он як на тебе дивиться, мій шляхетний божевільцю, отой надутий суб’єкт, утілення справдешнього людського ідіотизму! Той поважний священнослужитель, певно, не читав Євангелій і ніколи не чув про ту проповідь, яку Ісус проголосив з гори і в якій Він сказав: «А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Матвія, 5, 22). Отже, той священнослужитель накликав на себе покарання геєнною огненною, назвавши Дон Кіхота ідіотом.

У тій оселі дуків тобі довелося постати, сеньйоре мій, перед утіленням здорового людського глузду. І можна не сумніватися в тому, що якби в часи Дон Кіхота Христос, наш Господь, повернувся у світ, або якби Він повернувся сюди сьогодні, то той поважний священнослужитель або його наступники з племені фарисеїв назвали б його божевільним або шкідливим агітатором і знову осудили б на жахливу смерть.

Але хоч яким суворим було вичитування, не менш дивовижними були й слова, якими Дон Кіхот відповів на нього, слова, що наводяться в цьому розділі. Отже, треба тільки перечитати їх. Треба прочитати це переконливе напучення тим, хто, бачивши світ «не далі, ніж на двадцять чи тридцять миль в околі», беруться «проказувати закони рицарству й судити про мандрованих рицарів».

«Мета всіх моїх поривань блага, а саме: робити всім добро і нікого не кривдити. Міркуйте ж тепер, ваші високості, найдостойніше дуцтво, чи можна узивати пришелепою того, хто так мислить, так чинить і так мовить!» — вигукнув Дон Кіхот. Але річ була в тому, що йому випало зустріти одного з тих людей, наділених нікчемними бажаннями й убогим серцем, які вигадали, що існують ідеї добрі й ідеї погані, й намагаються виставити себе оборонцями істини й ворогами помилки і які вважають, що великої шкоди завдають світові ті, хто створює собі видіння печери Монтесіноса та інші, не менш фантастичні, видіння. Такі люди — божевільні, або, ліпше буде сказати, боягузливі серцем, а не головою, невтомно переслідують тих, кого вони вважають божевільними головою, й уперто намагаються переконати нас у тому, що світ штовхають до загибелі мандрівні рицарі, які ставлять перед собою добру мету, творять те, у що вірять, а не поважні священнослужителі, які вимірюють велич великих вузькою міркою своїх убогих душ. Оскільки їхні висушені й закопчені мізки неспроможні породити ніяку уяву, то вони керуються незмінними нормами поведінки, що дісталися їм на зберігання, а що вони також неспроможні прокласти собі стежку до відкритого поля через густі лісові хащі, не відриваючи погляду від Північної зірки, то вони вперто наполягають, щоб усі ми мандрували на їхньому розхитаному возі вузькими путівцями підневільного громадського обов’язку. Ці люди не знають нічого іншого, як осуджувати тих, хто справді щось робить. Коли хтось потрапляє в біду, він просить допомоги в мандрівних рицарів, а не в них, і не в «ледачих двораків, які цікавляться лише новинками, щоб їх комусь передати й переказати замість діло робити й подвиги вершити, щоб люди про них говорили й писали», як скаже Дон Кіхот трохи згодом, коли перед ним постане Трихвост Білобородий, стайничий дуеньї Гореслави.

І дуже добре сказав Дон Кіхот: «Якби мене вважали за недоумка рицарі або ж пишні та гойні можновладники, я б побачив у цьому для себе непоправну неславу, а як мене узивають ідіотом усілякі школярі, які зроду не ходили стезею мандрованого рицарства, то мені це байдуже». Аргумент, гідний Сіда, котрий, як розповідається в мудрому старовинному романсі [86] Унамуно цитує рядки романсу XXXIX «Романсеро Хуана Ескобара». , сказав, коли отой чернець-бернардинець наважився звернутися до нього замість короля Альфонсо під час розмови в монастирі Сан-Педро де Карденья: