Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Вони прибули в дім дона Дієґо, і там Дон Кіхот познайомився з сином господаря доном Лоренсо й, почувши від нього, що він не вірить в існування мандрівних рицарів, не намагався відразу спростувати його хибний погляд, а тільки сказав, що молитиме Бога, аби Він вивів його з того заблуду й дав йому врозуміти, «які корисні й потрібні світові були мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, якби тільки водились». О мій бідолашний кабальєро, якої ж прикрості ти зазнав через зачарування твоєї Дульсінеї!

Після цього Дон Кіхот із Санчо побували на весіллі Камачо, про яке немає нічого особливого розповісти, а потім Дон Кіхот вирушив до печери Монтесіноса, розташованої в самому серці Ламанчі.

Перш ніж опуститися в неї, він «помолився стиха до неба, просячи в Господа помочі й успіху в цій очевидно небезпечній і надзвичайній пригоді, а потім вирік голосно: “О володарко всіх моїх починів і спонук, найясніша й незрівнянна Дульсінеє Тобоська! Якщо змога, щоб у вуха твої внесено просьби і благання твого щасливого зітхальника, небуденною твоєю вродою заклинаю, вислухай мене. Ні про що інше, як тільки про допомогу й заступництво твоє благаю в нинішній, такій великій потребизні!”» Зверніть увагу на те, що перед тим, як опуститися в таємничу чорну глибінь печери, Дон Кіхот звертається спершу до Бога, а потім до Дульсінеї; до Бога він звертається тихим голосом, а до Дульсінеї — гучним. Атож, насамперед він розмовляє з Богом, але розмовляє з Ним наодинці, й, розмовляючи з Богом, ми не маємо потреби кричати гучно, щоби Він нас почув, бо Він чує навіть нечутне тремтіння нашої мовчанки; але Дульсінею треба кликати гучним голосом, роздимаючи груди, щоби заглушити голоси всіх інших людей.

Отож Дон Кіхот звернувся до Дульсінеї і так говорив далі: «Збираюся спуститися, заглибитися, кинутися в отверзнуту переді мною отхлань з єдиною метою: хай знає світ, що при твоєму сприянні нема на цій землі такого високого чину, якого я б не взяв на себе і не звершив». Кохайте Дульсінею, і ніщо вас не зупинить, ніщо не вчинить вам опір. А безодня, вона зовсім поруч — у нього всередині!

«На сім слові приступив він до провалля й побачив, що продертися до печерного устя можна лише з допомогою рук і меча, тож добув меча й ну трощити й сікти вибуялі над спуском чагарі; на той сик і тріскіт повилітало з печери безліченна безліч здоровецького круків'я й гайвороння, шугало такою хмарою і такою навалою, що, зрештою, збило Дон Кіхота з ніг, отож був би він таким самим забобонним мужем, як завзятим латинником, то побачив би в цьому лихе знамено й зарікся б у такі місця залазити». А тепер зупинімося й спробуймо осмислити вищесказане.

Якщо ти твердо постановив спуститися в безодню традицій твого народу, щоби поринути в неї до самого дна й дослідити її, тобі шугнуть просто в обличчя величезні круки та граки, які гніздяться в її усті та шукають собі притулку в густих хащах, що ростуть навколо нього. Тож тобі спочатку доведеться вирубати чагарник, який маскує вхід до зачарованої печери, а подекуди й розгребти завали, що його затуляють. Те, що традиціоналісти називають традицією, це лише стерня, що залишилася від неї. Величезні круки та граки, які стерегли вхід до цієї зачарованої печери і влаштовували в ній свої сховки, ніколи не проникали в її глибини, а проте мають нахабство каркати, називаючи себе її мешканцями. Традиція, на яку вони посилаються, то не справжня й не правдива традиція. Вони йменують себе виразниками народних дум, а проте вони ними не є. Своїм набридливим карканням вони вселили народу переконаність, що він вірить у те, у що він не вірить, тож треба проникнути в саму глибінь печери, щоби дістати звідти живу душу й живі вірування народу.

Але перед тим, як ти дістанеш змогу проникнути на саме дно цієї печери справжніх вірувань і традицій народу, а не тих, які нам хочуть накинути, мусиш вирубати чагарник, який затуляє до неї вхід. Коли ти станеш це робити, тобі скажуть, що ти хочеш замурувати печеру й закрити вхід до неї для тих, котрі в ній живуть; тебе можуть назвати поганим сином свого народу, звинуватити в зраді батьківщини й у чому завгодно. Ти просто не слухай цього каркання.