Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

І тоді перед ним з’явилися імператор Карл Великий [81] Карл І Великий (нім. Karl der Große, лат. Carolus Magnus, фр. Charlemagne, 747–814) — король франків, король Ломбардії, імператор Заходу. і Ролянд, алькасар Сараґоси [82] Ідеться про Альхаферію — палац і фортецю мавританських королів. , маври, король Сансуеньї Марсілій [83] Йдеться про зафіксовану у стародавньому переказі сефардів ідилічну країну, яку завоював король маврів Марсілій. , дон Ґайферос [84] Легендарний персонаж, герой старовинних іспанських романів. … І коли цей останній посадив свою кохану Мелісендру на коня, навздогін їм помчала вся найліпша мавританська кавалерія, і тоді Дон Кіхот підхопився на ноги й кинувся на допомогу дону Ґайферосу, перед тим звернувшись до переслідувачів із гнівними словами у стилі Гомера. «Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова».

Яка відважна битва, гідна високого наслідування! Яка корисна наука! І марно майстер Педро закликав Дон Кіхота зупинитися, вказуючи йому на те, що ті, кого він валив на землю, розрубував на шматки, вбивав і калічив, не справжні маври, а ляльки, виготовлені з паперової пасти, наш кабальєро не звертав найменшої уваги на ці заклики й не переставав громити уявне вороже військо. І правильно він робив, дуже правильно робив. Усілякі майстри Педро облаштовують свої комедійні вертепи і вважають, що, позаяк їхні війська виліплені з паперової пасти, їх треба берегти й шанувати. Але мандрівний рицар має за обов’язок громити, калічити та вбивати всіх тих, котрі, ховаючись за ширмою поетичної вигадки, завдають більше шкоди, аніж сама омана. Адже юрба ставиться з більшою пошаною до омани, в яку вона вірить, аніж до істини, в яку не вірить.

«Зупиніться, сеньйоре, і не виставляйте себе на посміх, не воюйте з ляльками комедійного вертепу, бо всі ми втаємничені в цю змову, і в ній не може бути обманутих; зважте, що тут ідеться тільки про те, щоби весело згаяти час, що ми й робимо, і ні Карл Великий тут не є справді Карлом Великим, ні Ролянд — Роляндом, ні дон Ґайферос — доном Ґайферосом, і тут ніхто ні на кого не нападає, а лише розважає та розвеселяє публіку, яка, хоч і вдає, ніби вірить у реальність комедії, насправді в неї не вірить; опам’ятайтеся, сеньйоре, й не витрачайте свої сили на битву з ляльками вертепного театру…»

«Та оскільки ці ляльки виліплені з паперової пасти, і всі ми це знаємо, — відповідаю я, — саме тому треба постинати їм голови і розбити їх, бо немає нічого небезпечнішого та шкідливішого, ніж брехня, з якою всі погоджуються. Усі ми знаємо цю таємницю, таємницю Полішинеля; усі ми знаємо й повідомляємо одне одному на вухо, що такий собі дон Ґайферос — то не дон Ґайферос, що визволення Мелісендри, яке ми спостерігаємо, — то не визволення Мелісендри, але ж коли так, то чому ми так хвилюємося й переживаємо, коли хтось вилазить на верхівку найвищої в селі башти й волає так гучно, ніби проголошує саму істину? А повідомляючи все це одне одному на вухо, чи не знищуємо, не обезголовлюємо, не руйнуємо обман? Треба очистити світ від комедій та вертепів».

Але прибігає стурбований майстер Педро й гучним голосом волає: «Ой смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро!» Та бо не живи з того, з чого ти живеш, розбійнику, — ось як повинні ми йому відповісти. Працюй, а не влаштовуй вертепні вистави. І разом із Дон Кіхотом ми повинні сказати щонайрішучіше: «Хай живе мандроване рицарство, і хай воно піднесеться понад усе суще на землі!» Хай живе мандроване рицарство, і хай згинуть комедіанти!

Хай згинуть комедіанти! Треба покінчити з усіма вертепами, з усіма санкціонованими вигадками. Дон Кіхот, який сприймає комедію серйозно, може здатися комічним лише тим, котрі вважають комічною серйозність і перетворюють життя на театр. А якщо так, то чому він не може взяти участь у виставі й виконати в ній обезголовлення, знищення та зруйнування комедіантів, виліплених із паперової пасти? Чи є якийсь глузд у тому, що того, хто сприймає комедію серйозно, осуджують ті, котрі ставлять її на кін зі щонайбільшою серйозністю й докладають усіх зусиль, щоб ніщо не порушувало строгих правил, якими керується мистецтво комедії? Бо, думаю, ви вже зауважили, мої добрі читачі, що немає нічого більш нестерпного, аніж вимога ретельно дотримуватися ритуалів, етикету та правил у діях чистої репрезентації, і що в ролі церемоніймейстерів виступають люди, які найменше шанують справжню серйозність життя. Вони дуже добре знають, коли треба носити чорну краватку, а коли — білу, о котрій годині треба вдягати сурдут, а о котрій фрак, і як треба поводитися, але ці ж таки люди не мають анінайменшого уявлення про те, ні де ми маємо шукати свого Бога, ні якою є людська доля. І немає навіть потреби згадувати про тих, котрі, бунтуючи проти етики, хочуть накинути нам тиранію естетики й підкорити моральну совість тій загадковій характеристиці, яку вони називають добрим смаком. Коли починають панувати такі доктрини, на чесну працю дивляться як на щось банальне й вульгарне.