Ґрем Ґрін - Кінець роману

Коли пішла мова про ціну послуг, містер Савідж несподівано виявився поміркованим: три гінеї за день і видатки — «звичайно ж, із вашого схвалення». Він пояснив, що це за видатки: «чашка-дві кави, знаєте, а часом доводиться почастувати когось спиртним».

Я плоско пожартував, що не схвалюю спиртного, але детектив не знайшов ані крихти гумору в цьому жарті.

— Був випадок, — наголосив він, — коли слідство, яке тривало місяць, врятувала скляночка подвійного віскі. Почастунок у слушний час. То було найдешевше віскі з усіх тих, за які будь-коли розраховувався мій клієнт.

Детектив сказав, що деякі його клієнти вимагають щоденного звіту про видатки, але я відповів, що мені досить щотижневого.

Усе розвивалось у жвавому темпі — до того часу, коли я вийшов на Віґо-стрит, Савідж встиг майже переконати мене, що такі бесіди рано чи пізно бувають у всіх чоловіків.

Пам’ятаю, містер Савідж сказав: «Якщо знайдеться щось стосовне до нашої справи, дайте мені знати». Детектив, як і письменник, має спершу зібрати тривіальний матеріал, а тоді підібрати ключ. Але як важко вибрати найважливіше й вивільнити справді істотне! На нас тисне зовнішній світ, немов тягар у середньовічному пристрої для катування. Тепер, коли я беруся писати свою власну історію, залишається та сама проблема, тільки ще гірша — набралася така безліч фактів, що якихось інших і придумувати не треба. Як же мені виокремити людську постать від переобтяженого місця дії — від щоденних газет, щоденних обідів, торохтливого потоку машин до Баттерсі, прилетілих із Темзи чайок, що шукають хліба, від залитого сонцем парку, де діти пускають човники раннього літа 1939 року, одного з тих погідних довоєнних приречених літ? Цікаво, чи нині, добре поміркувавши, можна було б здогадатися, хто з гостей на вечірці, яку влаштував Генрі, згодом став коханцем Сари. Уперше ми з нею побачилися, п’ючи поганий південноафриканський херес. Кращого не було, бо в Іспанії тривала війна. Мабуть, я звернув увагу на Сару тому, що вона була щаслива. У ті роки чуття щастя вже віддавна відмирало під подихом майбутньої бурі. Щасливими бували п’яні й діти, мало хто більш. Я вподобав Сару з перших її слів, бо вона, сказавши, що читала мої книжки, тут же облишила цю тему. Повелася зі мною як із чоловіком, а не як із літератором. Тоді мені й на думку не спало, що я міг би в неї закохатися. Передусім це була красуня, а такі жінки, особливо ж якщо вони ще й розумні, будять у мені якесь глибоко закорінене чуття меншовартості. Не знаю, чи винайшли вже психологи комплекс легендарного короля Кофетуа [3] Легендарний африканський король, який не мав потягу до жінок, аж поки, побачивши оголену жебрачку, закохався в неї так, що волів смерть, аніж нещасливе кохання. Зрештою він одружився з цією дівчиною і довго та щасливо жив з нею. , та я не відчував сексуального потягу, якщо з ним не поєднувалося відчуття вищості — розумової чи фізичної. Того першого вечора я зауважив передусім те, що Сара вродлива, щаслива й має звичку доторкатися співбесідника рукою так, неначе він їй дуже любий. Крім слів, сказаних мені на самому початку, з усієї нашої з Сарою розмови пам’ятаю тільки одну її фразу: «Видається мені, що ви багато кого не любите». Напевно, я гострословив на тему своїх колег-письменників. Не пам’ятаю.

Яке ж це було літо!.. Уже не назвý місяця, та й не пробуватиму пригадати — щоб це зробити, треба повернутися туди крізь нашарування болю. Запам’яталось, як я, перебравши цього кепського хересу, вийшов із душної, набитої людьми кімнати й разом із Генрі прогулявся в Коммоні. Під прямовисним сонячним промінням блякла трава на моріжку. З великої відстані будинки видніли, як на вікторіанській гравюрі, — невеличкі, з чіткими обрисами й безгучні. Тільки десь здалеку долинав плач дитини. Церква XVIII століття стояла, наче іграшка, на острівці трави; іграшка, яку можна залишити надворі в пітьмі, коли суха тривка погода. У таку годину охоче відкриваєш душу комусь чужому.

— Якими щасливими могли б ми всі бути! — сказав Генрі.

— Так.

Дуже симпатичний був мені цей чоловік, що стояв у парку, віддалік своїх гостей, зі сльозами в очах.

— Гарний у вас будинок, — зауважив я.

— Моя жінка його надибала.

Я познайомився з Генрі тиждень тому на іншій вечірці. У ті часи він служив у міністерстві пенсій, і я причепився до нього, бо збирав матеріал для книжки. За два дні Генрі надіслав мені запрошення. Згодом я дізнався, що він зробив це під натиском Сари.