Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Спали його.

— Якби ж то я міг…

Генрі й далі тримав у руках цю цидулку, і я вже подумав був, що він таки спалить її.

— Або піди до містера Савіджа, — сказав я.

— Я ж не зможу вдавати перед ним, що ми з Сарою не подружжя. Уяви, Бендріксе, як воно — сидіти в кріслі, де сиділи інші ревниві чоловіки, і розповідати те саме, що й вони… А чи є там така приймальня, щоб ми бачили один одного, поки триває залагодження справи?

«Дивно, — подумав я, — хтось міг би й повірити, що Генрі наділений багатою уявою». Чуття переваги тануло, й у мені знову прокинулося бажання докучати Генрі.

— А чому б не піти мені? — спитав я.

— Тобі?

Якусь мить я роздумував, чи не задалеко зайшов і чи не запідозрить лихого навіть легковірний Генрі.

— Так, — підтвердив я, бавлячись із небезпекою. Зрештою, що за біда, коли він навіть і дізнається про щось у минулому? Це тільки на користь вийде, принаймні навчить його краще пильнувати жінку. — Я міг би прикинутися ревнивим коханцем, — повів я далі. — Він більш вартий шани й не такий смішний, як ревнивий чоловік. Література підтримує таких кавалерів-героїв. Зраджені коханці — це не комічні, а трагічні постаті. Згадай-но Троїла. Моєму самолюбству не зашкодить розмова з містером Савіджем.

Рукав висох, але Генрі й далі тримав його біля вогню. Тканина затлілася.

— Ти справді зробив би це для мене? — спитав він. Його очі зайшли сльозами. Видно, Генрі не сподівався такого шляхетного вияву дружби й вважав, що не заслуговує на нього.

— Авжеж. У тебе рукав горить.

Він глянув на рукав, як на чужу річ.

— Щось неймовірне, — сказав він. — Сам не знаю, що це я надумав. Спершу розповідаю тобі, а тоді питаю… про це. Не годиться шпигувати за жінкою з допомогою приятеля. Тим більше коли він має прикинутися її коханцем.

— Так, — відповів я. — Не годиться також зраджувати жінку чи чоловіка, красти й дезертирувати з поля бою, але ж люди весь час це роблять. Це складник сучасного життя. Я сам не раз таке робив.

— Добрий з тебе чоловік, — мовив Генрі. — Усе, чого я потребував, — це побалакати з кимсь розсудливим, щоб прояснилося в голові.

Він таки встромив листа в полум’я, а коли останній чорний клаптик впав у попільницю, я сказав:

— Детектив зветься Савідж, його адреса — Віґо-стрит, 159 чи 169.

— Забудь усе, що я тобі розповів, — відказав Генрі. — Це безглуздя. Цими днями мені дуже болить голова. Піду до лікаря.

— Двері грюкнули, — зауважив я. — Сара прийшла.

— Це, напевно, служниця, — заперечив Генрі. — Вона була в кіно.

— Ні, це хода Сари.

Майлз підійшов до дверей, відчинив їх, і на його обличчі автоматично з’явився безглуздий вираз ніжності й сердечності. Мене завжди дратувала ця механічна реакція на Сару, бо ж нічого не означала. Навіть закоханий не зможе завжди щиро тішитися приходом жінки, а я вірив на слово Сарі, що вони з чоловіком ніколи не кохали одне одного. У мене, як гадаю, було набагато природніше й щиріше привітання, приправлене недовірою та ненавистю. Принаймні я сприймав Сару як повноправну особу, а не як частину домашньої обстави, не як порцелянову статуетку, що з нею треба обережно поводитися.

— Са-ро! Са-ро! — нестерпно фальшивим голосом гукнув він, розбиваючи слова на склади.

Які слова мені вибрати, щоб хтось чужий так виразно уявив цю жінку, щоб аж побачив, як вона зупинилась у передпокої, біля сходів, і обернулася до нас? Я ж навіть своїх літературних героїв міг описати тільки їхніми вчинками. Мені завжди здавалося, що читачеві треба дати волю уявляти персонажів, як собі захоче. Не варто йому постачати готові ілюстрації. І ось мене підвела моя-таки письменницька техніка. Я ж не хочу, щоб на місце Сари підставляли іншу жінку. Треба, щоб читачі бачили її широкий лоб, енергійно окреслені вуста на виразному обличчі, а тимчасом усе, що я спромігся зобразити, — це неозначена постать у мокрому макінтоші, яка повертає голову й озивається: «Я чую тебе, Генрі», — а тоді: «Ти?» Вона завжди називала мене «ти». «Це ти?» — по телефону. «Ти можеш?», «Ти хочеш?», «Ти зробиш?» — а я, дурень, не раз по кілька хвилин ходив під враженням, що на світі є тільки одне «ти» — моя особа.

— Приємно тебе побачити, — сказав я. У мене якраз був один із нападів ненависті. — Ходила прогулятися?

— Так.

— Сьогодні ж паскудна погода, — осудливо кинув я, а Генрі додав, нібито турботливо:

— Ти промокла до нитки, Саро. Колись таки помреш від застуди.

У розмові банальна фраза з її народною мудрістю може часом забриніти ноткою фатуму. Та якби ми й знали, що Генрі сказав правду, то навряд чи хтось із нас щиро занепокоївся б тим, що Сара пробилася крізь наше роздратування, підозрілість і ненависть.