Ґрем Ґрін - Кінець роману

Глянувши на мене почервонілими очима, Генрі додав:

— Я боюся, Бендріксе.

Я вже не міг зверхньо ставитися до цього чоловіка. Він теж став випускником школи страждання, і я вперше подумав про нього як про рівню. Пригадую, на столі Генрі стояла в рамці з хрещатими ріжками стара брунатна фотографія його батька. Мені впало в око, що той дуже схожий на сина того самого віку — сорока з гаком років — і водночас дуже не схожий. Відмінність полягала не у вусах — відчувалося, що батько по-вікторіанському самовпевнений, завжди і всюди почувається як вдома, знає всі входи й виходи в цьому світі. І раптом я знову пройнявся теплим чуттям побратимства. Генрі припав мені до душі ближче, ніж його батько — чиновник міністерства фінансів. Удвох ми були товариші у відчуженні.

— Чого ж ти боїшся, Генрі?

Наче від поштовху в плечі, він із розмаху сів у крісло й гидливо проказав:

— Бендріксе, я завжди гадав, що найгірша річ… найпаскудніша, на яку тільки зважиться людина…

Колись я, напевно, сидів би як на голках, а нині… Який чудний і безмежно нудний оцей погідний спокій невинності!

— Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, — запевнив я, припустивши, що в Сари міг залишитися лист від мене, один із кількох. Це професійний ризик літератора. Жінки схильні перебільшувати значимість своїх коханців і навіть не можуть уявити розчарування, якого зазнають у день, коли надто вже відвертий лист опиниться в рубриці «Цікаве» каталогу автографів ціною п’ять шилінгів.

— Ось подивися, — сказав Генрі, простягнувши листа, написаного не моїм почерком. — Прочитай, ну ж бо.

Якийсь приятель написав йому: «Чоловікові, якому Ти хочеш допомогти, я б порадив звернутися до Савіджа, на адресу Віґо-стрит, 159. Я пересвідчився, що він кваліфікований і тактовний, а його підлеглі не такі обридливі, як інші».

— Не розумію, Генрі.

— Я написав цьому приятелеві, що один знайомий розпитував мене про приватні детективні агенції. Це жахливо, Бендріксе. Напевно, він розкусив, у чому річ.

— Ти справді маєш намір…

— Я ще не брався до цієї справи, але ось на столі лежить лист і нагадує про себе… Дурня, правда? Довіряю Сарі й знаю, що вона його не прочитає, хоч заходить сюди десять разів щодня. Я навіть не сховав цього листа в шухляду. Однак не можу вірити… Зараз вона на прогулянці. На «прогулянці», Бендріксе.

Дощ промочив його пальто наскрізь, тож Генрі тепер сушив руб рукава піджака проти полум’я в газовому каміні.

— Співчуваю тобі.

— Ти завжди був їй щирим приятелем, Бендріксе. Кажуть, чоловік останній з ліку дізнається, чим дихає його жінка… Побачивши тебе сьогодні в Коммоні, я ось що подумав: якщо ти вислухаєш цю історію й висмієш мене, то я зможу спалити листа.

Він сидів, виставивши мокрий рукав і відвівши від мене очі. Мені було геть не до сміху, але я б засміявся, якби зумів.

— Це не така справа, — розсудив я, — з якої можна було б посміятися, хай навіть вона видається чудною…

— Вона справді чудна. А ти таки вважаєш мене дурнем, хіба ні? — нетерпляче спитав Генрі.

Тільки що я був би рад змусити себе до сміху, а тепер, коли досить лише збрехати, повернулися колишні ревнощі. Невже подружжя стає аж таким цільним одним тілом, що, ненавидячи жінку, мусиш заодно ненавидіти й чоловіка? Останнє запитання в нашій розмові навело на гадку те, як легко було обманювати Генрі. Аж так легко, що він видавався мені підсобником у жінчиних зрадах. Таким самим підсобником — ось тільки в крадіжці — стає той, хто залишає гроші на столі в готельному номері. Я ненавидів Майлза за те саме, що колись допомагало мені сходитися з його жінкою.

Рукав піджака парував. Досі не глянувши на мене, Генрі повторив:

— Звичайно ж. Я цілком певен, що ти маєш мене за дурника.

Тут замість мене виступив чортяка.

— Ні, Генрі, це не так.

— Тобто ти справді гадаєш, що таке… можливе?

— Природна річ. Сара — це тільки жінка.

— А я завжди вважав, що ти її щирий приятель, — обурився він, ніби це я написав листа.

— Це вже тобі судити. Ти ж знаєш її набагато краще, ніж я.

— Так. У певному розумінні, — понуро відказав Генрі. Я здогадувався, що він думає якраз про те розуміння, у якому я знав її найкраще.

— Ти спитав, Генрі, чи не вважаю я тебе дурнем. Я відповів, маючи на увазі, що твоя думка як така зовсім не дурна. А проти Сари я нічого не сказав.

— Я це розумію, Бендріксе. Пробач. Останнім часом мені не спиться. Ото прокидаюся вночі й міркую, що робити з тим клятим листом.