Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Може, Генрі почав помічати, що тебе нема вдома?

— Останнім часом я не часто виходжу… — сказала Сара, і кашель впору перервав цю нитку розмови. Коли напад припинився, вона вже встигла обдумати свої можливі гамбітні ходи, попри те що їй не до лиця було уникати правди.

— Пишеш нову книжку? — поцікавилася Сара. Зовсім як чужа, як одна з гостей на вечірці з коктейлями. Такої репліки вона не дозволила б собі навіть у день нашого знайомства, коли ми пили південноафриканський херес.

— Аякже.

— Остання мені не дуже сподобалася.

— Саме в той час я насилу змушував себе писати… Надходив мир…

Я міг би з таким самим успіхом сказати «відходив мир».

— А я побоювалася, що ти візьмешся до давнього задуму. Того, що страшенно мені не подобався. Багато хто з письменників-чоловіків так і зробив би.

— Одна книжка забирає в мене цілий рік часу. Надто вже важка праця задля самої тільки помсти.

— Знав би ти, за які дрібнички довелося б тобі мститися…

— Звісно, я жартую. Нам було добре разом. Ми, дорослі люди, знали, що колись усе закінчиться. А тепер, бачиш, можемо зустрітись, як приятелі, і балакати про Генрі.

Я розрахувався, ми вийшли, а за двадцять ярдів була ніша з решіткою.

— Мабуть, підеш до Странду? — спитав я, зупинившись на тротуарі.

— Ні, мені на Лестер-сквер.

— А мені на Странд.

Вона стояла в ніші, на вулиці нікого не було.

— Ось тут розпрощаюся, — сказала Сара. — Було приємно побачитися з тобою.

— Мені теж.

— Зателефонуй до мене, коли матимеш вільний час.

Намацавши ногою решітку, я рушив до ніші.

— Саро… — озвався я.

Вона швидко відвернулась, немовби хотіла подивитися, чи не надходить хтось, і впевнитися, що маємо ще час… але тут знову її взяв кашель. Скорчившись під дверима, Сара кашляла й кашляла, аж очі почервоніли. У хутряній шубці вона була подібна до тваринки, загнаної в глухий кут.

— Пробач.

— Треба лікуватися, — гірко сказав я, немовби мене обікрали.

— Це звичайний собі кашель. — Вона простягла мені руку. — До побачення… Морісе.

Ім’я прозвучало, як зневага. Я попрощався, не взявши простягненої руки. Відійшов швидко й не обертався, вдаючи дуже заклопотаного, радого нарешті звільнитися й піти собі. Знову почувши кашель, я пошкодував, що не маю слуху і не вмію засвистіти щось жваве, хвацьке й веселе.

Коли юнак формує свої звички працювати, йому здається, що вони триватимуть усе життя й витримають будь-яку катастрофу. Понад двадцять років я писав по п’ятсот слів за день, п’ять днів щотижня. Можу створити роман за рік, і ще залишається досить часу на те, щоб перечитати машинопис та зробити коректуру. Завжди дуже систематичний, я, виконавши норму, припиняю роботу — нехай і на половині сцени. Працюючи зранку, час від часу підраховую, скільки зроблено, і позначаю сотню за сотнею в рукописі. Друкарям не треба визначати обсяг роботи, бо на першій сторінці машинопису я вказую точне число — скажімо, 83 764. Коли я був молодий, навіть любовні пригоди не змінювали мого робочого графіка. Така пригода могла початися хіба що після ленчу, і, хоч як пізно доводилося лягати в постіль (якщо вона, звичайно, була моя власна), перед тим я неодмінно перечитував написане вранці й на тому засинав. Навіть війна не дуже мені вадила. Через свою криву ногу я потрапив не в армію, а в цивільну оборону, і там товариші на службі тільки тішилися, що мені зовсім не до вподоби спокійні ранкові чергування. Завдяки тому я набув слави заповзятливого чоловіка — геть незаслуженої, бо ж моя заповзятливість поширювалася лише на письмовий стіл, аркуш паперу та визначене число слів, що помалу й розмірено спливали з пера. Тільки Сара зуміла порушити мій накинутий самому собі розпорядок. У часовому проміжку від перших денних авіаційних нальотів аж до обстрілу ракетами «Фау-1» 1944 року всі бомбардування відбувалися за незмінним і загалом підхожим нічним графіком. Часто випадало так, що з Сарою я міг побачитися лише вранці, бо пополудні вона завжди наражалася на відвідини подруг. Отоварившись, вони хотіли побути в компанії й попліткувати до вечірньої сирени. Інколи вона приходила до мене, зайнявши дві черги, і ми кохалися між зеленярем і м’ясником.

Але й за таких умов було легко повертатися до своєї роботи. Поки людина щаслива, вона миритиметься з усяким порядком. Тільки нещастя змогло збурити мої робочі звички. Усвідомивши, що ми надто часто сваримося, що надто часто Сарі дошкуляє моя дратівливість, я збагнув, що наше кохання приречене, що воно перетворилося на любовний роман, у якого є початок і кінець. Я міг точно вказати мить, коли все почалося, а одного дня відчув, що зможу вказати годину, коли все закінчиться. Щоразу, коли Сара зачиняла за собою двері мого житла, я не міг узятися до роботи, натомість подумки відтворював те, що ми сказали одне одному, і доводив себе до гніву або каяття. І весь час я знав, що прискорюю хід подій, підганяю й виштовхую зі свого життя те єдине, що люблю. Я був щасливий, ба навіть цілком стерпний у співжитті, допоки вдавалося вмовляти самому собі, що кохання триває; отож воно й тривало. А якщо вже йому судилося вмерти, то я б волів, щоб це сталося якнайскоріш. Усе було так, неначе кохання обернулося в якесь звірятко, що потрапило в пастку й, смертельно поранене, спливає кров’ю, а я мушу заплющити очі й скрутити йому в’язи.