Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Чи давно ви оженилися? — спитав я.

— Десять років тому.

— Маєте чарівливу дружину.

— Це моя опора, — сказав він.

Бідолашний Генрі!.. А чого це я назвав його бідолашним? Хіба в нього нема на руках козирних карт — лагідності, скромності й довірливості?

— Мушу вернутися, — мовив він. — Не можна покидати все на неї, Бендрікс, — і поклав долоню мені на руку, немовби давньому знайомому. Це він у Сари перейняв такий жест? Чоловік і жінка взаємно уподібнюються.

Ми поверталися пліч-о-пліч, а коли відчинили двері й увійшли до передпокою, я побачив у дзеркалі, як в алькові двоє відсахуються одне від одного, ніби перервавши поцілунок. Однією з цих двох була Сара.

Я глянув на Генрі. Він чи то не зауважив, чи то злегковажив. «А якщо зауважив, — подумав я, — то який же він нещасний!»

Чи вважатиме містер Савідж цю сценку стосовною до нашої справи?.. З часом я дізнався, що Сару цілував не коханець, а один із колег Генрі на роботі, жінка якого тиждень тому втекла зі спритним моряком. Сара познайомилася з міністерським колегою на тій самій вечірці, і навряд чи він досі становить частину місця дії, з якого мене так рішуче видалили. Любов вигасає за значно коротший час, ніж той, що минув відтоді.

Краще б мені не чіпати цього минулого, бо ось пишу про 1939 рік і відчуваю, що повертається ненависть. Очевидно, вона діє на ті самі залози, що й любов, і викликає ті самі вчинки. Якби нас не навчили, як треба розуміти історію Страстей Христових, то чи здогадалися б ми на підставі тільки вчинків, котрий із двох апостолів любив Христа: ревнивий Юда чи боягузливий Петро?

Повернувшись додому від містера Савіджа й дізнавшись від господині, що мені дзвонила місіс Майлз, я пройнявся радісним піднесенням, яке бувало, коли грюкали вхідні двері й у коридорі звучали Сарині кроки. Я став плекати марну надію, що моя остання поява в домівці Майлзів розбудила якщо й не кохання, то хоч якісь почуття, якісь спогади, а вже їх можна було б використати. Здалося, що тепер, оволодівши Сарою в постелі — нехай абияк, поспішно й брутально, — знайду спокій, вимету з голови цю жінку й нарешті я покину її, а не вона мене.

Було дивно після півторарічної перерви набирати номер «Маколі, 7753», а ще дивніше, що довелося заглянути в адресну книжку, бо я засумнівався в останній цифрі. Слухаючи гудки, я міркував, чи повернувся Генрі з міністерства, і придумував, що б то сказати, якщо відповість він. І враз я втямив, що тепер правда не зашкодить. Брехня покинула мене, і я почувався так самотньо, наче втратив єдиного друга.

У моєму вусі забринів голос вишколеної служниці й озвучив набраний номер.

— Чи вдома місіс Майлз? — обізвався я.

— Місіс Майлз?

— Це Маколі, 7753?

— Так.

— Я хотів би поговорити з місіс Майлз.

— Ви набрали не той номер.

Служниця повісила трубку. Мені й на гадку не спало, що дрібниці теж змінюються з часом.

Заглянувши в телефонну книгу, я знайшов прізвище Майлз. Номер той самий, отже книга застаріла не менш ніж на рік. Я намірився подзвонити в довідкове бюро, але тут пролунав дзвінок. Телефонувала Сара.

— Це ти? — трохи розгубившись, спитала вона. Ніколи не називала мене ні на ім’я, ні на прізвище, а тепер, не можучи вживати давніх ласкавих прізвиськ, була ні в сих ні в тих.

— Бендрікс слухає, — відповів я.

— Це я, Сара. Тобі передали, що я дзвонила?

— Я хотів тобі зателефонувати, але мушу закінчити статтю. До речі, я, мабуть, і не знайду твого номера. Чи є він у довіднику?

— Ні, ще нема. Ми маємо інший — Маколі, 6204. Я хотіла тебе спитати…

— Слухаю.

— Нічого особливого. Я хотіла пообідати з тобою, ото й усе.

— Я дуже радий. Коли?

— Ти б не міг завтра?

— Ні. Завтра не можу. Розумієш, треба впоратися з цією статтею…

— А в середу?

— Тобі підійде четвер?

— Так, — відповіла вона, і в цьому короткому слові мені причулася нотка обманутого сподівання. Ось так наша зарозумілість і вводить нас в оману.

— Отже, чекатиму тебе в «Кафе роял» о першій.

— Дуже мило з твого боку, — сказала Сара. Відчувалося, що вона й справді так і вважає. — До четверга.

— До четверга.

Я сидів зі слухавкою в руці й уявляв ненависть потворною дурепою, якої ніхто й знати не хоче. Коли я накрутив номер, Сара, мабуть, ще не відійшла від апарата.

— Саро, — озвався я. — Можна було б і завтра. Я забув тобі щось сказати. Там же. О першій.

Я сидів, поклавши пальці на затихлий телефон. Уже мав на що нетерпляче очікувати. «Пам’ятаю, — подумав я. — Це і є надія».