Я почувався плавцем, який переоцінив свою силу й знає, що приплив сильніший від нього. Та хай навіть тонутиму, а все одно до останку підтримуватиму Генрі. Зрештою, хіба це не обов’язок друга? Якщо цю новину не спростують і вона потрапить у газети, хто скаже, у що вона може вилитися? Я ж пам’ятаю історію з трояндами в Манчестері. Чимало води збігло, поки викрили цей обман. У наш час люди дуже схильні до істерії. Можуть з’явитися мисливці на реліквії, можуть початися моління та процесії. Генрі — це ж не хтось невідомий. Зчинився б величезний скандал. Журналісти випитували б про подробиці подружнього життя, розгрібали б цю чудну історію з хрещенням поблизу Данвілля. І ця вульгарність благочестивої преси… Можу собі уявити заголовки. Ще більших чудес понавигадували б. Треба придушити цю справу ще в зародку.
Згадавши щоденник у шухляді в мене нагорі, я подумав: «Його теж треба усунути, бо ж кожен потрактує написане, як захоче». Щоб уберегти Сару для себе, нам треба знищити одну за одною всі риси її образу. Навіть її дитячі книжки виявилися небезпечними. Є ще фотографії, які зробив Генрі. Не можна допустити, щоб усе це потрапило в руки газетярам. Чи варто довіряти служниці Мод? Ось спробували ми з Генрі звести тимчасовий дім на двох, та й той розвалюється.
— Як там із нашою випивкою? — спитав Генрі.
— Зараз прийду.
Зайшовши до своєї кімнати, я вийняв щоденник і відірвав обкладинки. Були цупкі. Бавовняний корінець їжився нитками, схожими на жили. Я неначе відривав лапки й крила пташці — і ось безкрилий, понівечений щоденник лежав на постелі стосиком паперу. Остання сторінка була згори, і я прочитав: «Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує».
«Ось тут тобі не поталанило, — подумки звернувся я до Сари. — Принаймні одну з твоїх молитов не вислухано. Не маю я спокою, та й любові не маю, хіба що до тебе, тільки до тебе. Я людина ненависті. Але небагато в мені було ненависті. Я прозивав істеричними людей, які на те не дуже заслужили, і відчував, що мої слова нещирі. Я почував не так ненависть, як страх. Якщо той Бог є, якщо навіть ти зі своєю похіттю, подружньою зрадливістю й несмілою брехнею змогла аж так змінитися, то й ми всі можемо стати святими. Досить скочити, як ти скочила, — заплющивши очі, раз і назавжди. Якщо ти свята, то й нам неважко стати такими. Саме цього Він може зажадати від кожного з нас — скочити. Але я не скочу».
Сидячи на ліжку, я сказав Богу: «Ти забрав її, але я ще не Твій. Знаю Твої хитрощі. Це Ти ведеш нас на висоту й пропонуєш нам весь світ. Господи, та Ти ж Диявол, що спокушає нас стрибнути. А я не хочу ні Твого спокою, ні Твоєї любові. Я хотів дуже простого й дуже легкого — Сару на все життя, а Ти відібрав її в мене. Своїми великими замислами Ти руйнуєш наше щастя, як жнець руйнує мишачу нору. Я ненавиджу Тебе, Боже. Ненавиджу так, ніби Ти справді є».
Я глянув на стосик паперу — безособовий, як пасмо волосся. Але волосся принаймні можна торкатися пальцями й вустами, а я смертельно втомився від роздумів. Я жив задля її тіла, жадав його, а в мене залишився тільки цей щоденник. І я замкнув його в серванті, адже це була б іще одна Його перемога, якби я знищив ці записки й залишився зовсім без Сари. «Гаразд, — сказав я Сарі, — хай буде по-твоєму. Я вірю, що ти жива й Він існує, але твої молитви — це замало для того, щоб моя ненависть до Бога обернулася в любов. Він пограбував мене, отож і я, як той король, про якого ти писала, вкраду в Нього те, що Він у мені потребує. Ненависть засіла в моєму мозку, а не в шлунку чи на шкірі. Її не вгамуєш і не видалиш, це не біль і не плями на щоці. Невже я не почував до тебе, крім любові, ще й ненависті? Невже я сам себе не ненавиджу?»
— Уже йду! — гукнув я Генрі, і ми рушили пліч-о-пліч до «Герба Понтефракта». Ліхтарі не світили, закохані стрічалися на перехрестях доріжок, а по той бік Коммону стояв будинок із розбитими сходами, у якому Він повернув мені скалічіле життя без надії.
— Вдень я наперед тішуся нашою вечірньою прогулянкою, — мовив Генрі.
— Я теж.
«Вранці, — думав я, — зателефоную якомусь медикові й спитаю, чи можливе лікування вірою… Та ні, краще не треба. Поки не знаєш, можеш придумати безліч інших способів лікування…» Я поклав руку на плече Генрі й так тримав. Уже мушу бути сильним задля нас двох, а він ще не зазнав справжнього горя.
Читать дальше