Ґрем Ґрін - Кінець роману

«Мушу набратися розсудливості, — сказав я собі, сходячи вгору до своєї кімнати. — Сара віддавна мертва. Ніхто не зможе кохати померлу людину так, як тоді, коли вона була жива. А Сара ж нежива, не може бути живою. Мені не можна вірити, що вона жива». Я ліг на ліжку, заплющив очі й постарався міркувати розсудливо. Якщо на мене часом находить така сильна ненависть до Сари, то чи здатен я її взагалі кохати? Чи можна кохати й ненавидіти водночас? А може, насправді я ненавиджу тільки сам себе? Ненавиджу книжки, які пишу з рутинною марною вправністю. Ненавиджу ремісницькі замашки — такі лакомі на прообраз, що змусили мене спокусити зовсім не кохану жінку, аби зібрати матеріал. Ненавиджу тіло, що ненаситно насолоджувалось, але не могло виразити те, що відчувало серце. Ненавиджу недовірливий розум, який спонукав Паркіса висліджувати, посипати порошком кнопки дзвінків, ритись у сміттєвих кошиках і красти твої таємниці.

Вийнявши з шухляди нічного столика Сарин щоденник, я розгорнув його навмання й прочитав: «О Боже, якби я справді могла Тебе ненавидіти, що б це означало?» І мені спало на гадку: «Ненависть до Сари — це лише любов до неї, ненависть до себе — це лише любов до себе. Не вартий я ненависті — Моріс Бендрікс, автор “Честолюбного господаря”, “Довершеного образу”, “Могили на узбережжі”, Бендрікс-писака. Якщо Ти існуєш, то ніхто, крім Тебе, навіть Сара, не вартий ненависті». Вона писала: «Іноді я ненавиділа Моріса, але я б і ненавидіти не могла, якби не любила. Господи, якби я справді могла Тебе ненавидіти!..»

Пригадалось, як Сара молилася Тому, у Кого не вірила, а тепер я говорив із Сарою, у яку не вірив. Я сказав: «Колись ти пожертвувала нас обох, щоб я ожив, але хіба це життя без тебе? Добре тобі любити Бога. Ти померла. Ти з Ним. А я хворий на життя, гнию від здоров’я. Якщо я Його полюблю, то мало буде просто взяти й померти. Треба буде щось робити. Я доторкався руками до тебе, пробував язиком тебе на смак: коли любиш, то мусиш щось робити. Не допоможе твоя порада в моєму сні — не турбуватися й не журитися. Якщо я ось так полюблю, тоді настане кінець усьому. Коли я любив тебе, то не хотів їсти, не задивлявся на жінок, а полюблю Його — ніхто й ніщо не буде мені милим, крім Нього. Я навіть писати не зможу й уже не буду Бендріксом. Саро, я боюсь».

Прокинувшись о другій ночі, я зійшов до комірчини й узяв кілька бісквітів та кухоль води. Мені було прикро, що я наговорив про Сару при Генрі. Священик сказав, що ми не можемо зробити нічого такого, чого ще не робили деякі святі. Мабуть, це слушно, якщо йдеться про блуд і вбивство — великі гріхи. А чи може святий прогрішитися в заздрості та дріб’язковості? Моя ненависть була дріб’язкова, як і любов. Я тихо відчинив двері й подивився на Генрі. Він спав при ввімкненій лампі, затуливши рукою очі. Коли не видно очей, усе тіло стає якесь анонімне. Це просто чоловік, один із нас, неначе перший ворожий солдат, якого бачиш на полі бою: мертвий, неозначений, не білий і не червоний, а такий самий чоловік, як ти. Я поклав біля ліжка два бісквіти про випадок, якщо Генрі прокинеться, і згасив світло.

Робота над книжкою не спорилася (писання видавалося марною тратою часу, але куди ж його подінеш, той час?), отож я пішов прогулятися Коммоном і послухати промовців. Один із них розважав мене ще в передвоєнні роки, і нині я був радий побачити його живим та здоровим на колишньому місці. На відміну від політичних та релігійних ораторів, він не проголошував ніяких ідей. Цей колишній актор просто розповідав різні історійки й декламував уривки віршів. А перед тим кинув слухачам виклик, щоб ловили його на незнанні поезії й подавали назви різних віршів. «Поема про старого моряка»! — вигукнув хтось, і артист зразу ж із великим почуттям прочитав чотиривірш із поеми. Якийсь дотепник назвав тридцять другий сонет Шекспіра, і читець процитував перші-ліпші чотири рядки, що спали на думку, а почувши заперечення, відповів: «У вас погане видання».

Окинувши зором слухачів, я побачив Cміта. Можливо, він мене ще раніше зауважив, адже виставив у мій бік оту гарнішу сторону обличчя, якої не цілувала Сара. Хай там як, а Сміт ховав від мене очі. Чому я завжди прагну побалакати з тими, що її знали? Пробравшись крізь натовп до нього, я озвався:

— Добридень, Cміте.

— О, це ж містер Бендрікс, — відповів він, затуливши хусточкою гірший бік обличчя й обернувшись до мене.

— Ми не бачилися ще з часу похорону.

— Мене не було в місті.