Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Він і досі це робить?

— Раз на місяць. Я подумав, що годилося б туди зайти задля ввічливості.

— Мабуть, він і не здогадався, що ти там.

— Пізніше я підійшов до нього й подякував. Власне кажучи, запросив його на вечерю.

— Тоді я вийду.

— Я б хотів, щоб ти залишився, Бендріксе. Зрештою, він також по-своєму був приятелем Сари.

— Ти теж стаєш побожним, Генрі?

— Звісно ні. Але ж люди мають таке саме право на свої погляди, як ми з тобою.

Отже, священик прийшов на вечерю. Саме той бридкий, виснажений, аморальний чолов’яга з носом Торквемади віддалив Сару від мене. Він підтримав її дурнувату обітницю, яку треба було забути вже за тиждень. Це ж до його церкви Сара йшла під дощем, шукаючи притулку, а натомість знайшла смерть. Я не спромігся навіть на звичайнісіньку чемність, і Генрі довелося взяти на себе весь тягар тої званої вечері. Отець Кромптон не звик гостювати. Складалося враження, що для нього це якийсь обтяжливий обов’язок, на якому нелегко зосередитися. Говорив він дуже коротко, і його відповіді падали, наче дерева на дорогу.

— Напевно, у вашій парафії чимало бідняків? — спитав утомлений розмовою Генрі, уже за сиром. Він перепробував багато тем — вплив книжок і кіно, недавню подорож до Франції, можливість Третьої світової війни.

— Це не проблема, — відказав отець.

Генрі й далі старався.

— А як із аморальністю? — спитав він із ноткою легкого фальшу, якої не можемо уникнути, коли вимовляєш такі слова.

— Це взагалі не проблема, — відрік отець Кромптон.

— Я гадав… у Коммоні… іноді трапляється побачити ввечері…

— Так буває на всіх незабудованих ділянках. Та й зараз триває зима.

На цьому тема вичерпалася.

— Може, ще сиру, отче?

— Ні, дякую.

— Гадаю, що в такій частині міста, як ця, вам доволі важко збирати гроші… Маю на увазі добродійність.

— Люди дають, скільки можуть.

— Долити вам бренді до кави?

— Ні, дякую.

— Ви не проти, якщо ми…

— Не проти. Сам я потім не зміг би заснути, а мені треба встати о шостій ранку.

— Навіщо?

— Молитися. До цього звикаєш.

— Не можу сказати, — признався Генрі, — що я змалку був дуже схильний до молитов. Колись я часто молився, щоб потрапити в другу п’ятнадцятку найкращих учнів.

— І це здійснилося?

— Потрапив у третю. Мабуть, такі молитви не дуже-то дієві. Правда, отче?

— Всяка молитва завжди краща, ніж жодної. Це визнання Божої сили, своєрідна хвала Йому. Так вважаю.

Вперше за всю вечерю Кромптон вимовив стільки слів поспіль.

— Як на мене, — втрутився я, — це щось на зразок постукування по сухому дереві або ж оминання швів між плитами тротуару. Принаймні в дитинстві.

— Що ж, — відповів він, — я не проти дрібки забобону. Вона дозволяє людям відчути, що цей світ — ще не все. — Отець кинув на мене понурий погляд з-понад носа. — Вона може стати початком мудрості.

— Безсумнівно, ваша церква користає із забобонів… Святий Януарій, кровоточиві статуї, видіння Діви Марії й таке інше…

— Ми намагаємося розрізняти їх. А чи не розумніше було б вірити, що все може трапитися?..

Пролунав дзвінок.

— Я сказав служниці, що вона може лягти спати, — мовив Генрі. — Дозволите, отче?

— Я піду, — зголосився я. Був радий позбутися обтяжливого товариства. Дуже вже легко спадають йому на гадку відповіді. Не фахівець не зажене його на слизьке, цей священик неначе фокусник, що дратує своєю вправністю. Відчинивши вхідні двері, я побачив товсту жінку в чорному, що тримала в руках пачку. Спершу я подумав, що це наша прибиральниця, але вона спитала:

— Це ви містер Бендрікс, сер?

— Так.

— Мені доручили передати вам ось це.

Жінка квапливо всунула мені в руки пачку, ніби та була начинена вибухівкою.

— Від кого це?

— Від містера Паркіса, сер.

Розгубившись, я крутив у руках пакуночок. Мені навіть спало на гадку, що це якісь запізнілі матеріали від Паркіса. Я хотів про нього забути.

— Ви б не поставили підпис, що одержали це від мене, сер? Мені належало віддати цей пакунок у ваші руки.

— Не маю олівця. Паперу теж нема. Повірте, я дуже зайнятий.

— Ви ж знаєте, який він скрупульозний у записах, сер. Маю олівця в сумочці.

Я черкнув розписку на зужиткованому конверті. Жінка старанно вклала її в сумочці й поспішила до хвіртки так, ніби хотіла забратися звідси якнайдалі та якнайскоріш. Я стояв у передпокої, зважуючи пачку в руці.

— Що там, Бендріксе?! — гукнув Генрі з їдальні.

— Пакунок від Паркіса, — сказав я. Фраза прозвучала, як скоромовка.