Ґрем Ґрін - Кінець роману

Я просторікував, бо ще не вирішив, що мені робити.

— Між нами вже нема колишньої кривди. Правда, Бендріксе? — спитав Генрі. — Я на тебе тоді розсердився у твоєму клубі — через того чоловіка. Та хіба це тепер важливо?

— Я помилився. Той чоловік — просто схиблений пустобрех. Він проповідував раціоналізм і зацікавив Сару своїми теоріями. Забудь це, Генрі.

— Вона була добра, Бендріксе. Люди пліткують, але Сара була добра. Вона не винна, що я… любив її не так, як треба. Розумієш, я дуже обережний і завбачливий. Їй був потрібен хтось такий, як ти.

— Вона мене покинула, Генрі. Пішла своєю дорогою.

— Чи знаєш, що колись я прочитав одну з твоїх книжок? На те мене намовила Сара. Ти описав дім після смерті господині.

— «Честолюбний господар».

— Саме так. Твір мені сподобався. Тоді я вважав, що в ньому все гаразд, а тепер бачу, що ти геть не те зобразив, Бендріксе. Ти описав, як чоловік, відчувши страхітливу порожнечу в домівці, ходить по кімнатах і переставляє крісла. Господар хоче, щоб була видимість руху, щоб здавалося, ніби вдома є ще хтось. Часом він сам собі наливає спиртне у дві склянки…

— А я вже й забув. Надто воно літературне.

— Ти не влучив, Бендріксе. Усе лихо в тому, що дім не видається порожнім. Колись я, повернувшись з роботи, часто не заставав Сари вдома. Кудись вона виходила. Може, і до тебе. Я гукав — вона не відповідала. Ось тоді дім був порожній. Я побоювався, що й меблі зникли. Розумієш, Бендріксе, я ж її таки любив — по-своєму. В останні місяці я щоразу, коли приходив додому й не заставав Сари, страшенно боявся знайти листа від неї: «Дорогий Генрі…» Знаєш, як ото пишуть жінки в романах.

— Так.

— А тепер дім не видається таким порожнім, як було колись. Не знаю, як це висловити. Так, її немає вдома, але ж водночас її завжди немає поза домом. Вона ніколи ніде не буває. Ні з ким не обідає, не дивиться кіно з тобою. Їй нíде бути, хіба що вдома.

— Де ж її домівка?

— Вибачай, Бендріксе. Я знервувався, втомився… погано сплю. Ти знаєш, розмову з нею може хоч якось замінити розмова про неї. Крім тебе, нема нікого, з ким можна було б ось так поговорити.

— У неї було багато приятелів. Сер Вільям Маллок, Данстан…

— Не можу я з ними говорити про Сару. Так само як і з цим Паркісом.

— З Паркісом! — вигукнув я. — Він що — навіки до нас причепився?

— Він сказав, що був у нас на вечірці з коктейлями. Сара підбирала дивних людей. Паркіс також сказав, що знайомий з тобою.

— Що він може від тебе хотіти?

— Він стверджує, що Сара добре поставилася до його малого сина. Бозна-коли це було. Син хворіє. Мені здалося, що Паркіс хотів щось узяти на пам’ять про неї, ото я й дав йому кілька Сариних дитячих книжок. Чимало їх залишилося в її кімнаті, і всі пописані олівцями. Непоганий спосіб позбутися цих книжок. Не годиться їх от так віддати букіністові, правда? Я ж нічого поганого не зробив, хіба ні?

— Еге ж, нічого поганого. Це той детектив, якого я найняв у Савіджа стежити за Сарою.

— Боже мій, якби я знав… Але в мене таке враження, що вона йому припала до душі.

— Паркіс людяний. Його легко розчулити.

Я обвів оком свою кімнату. Там, звідки прийшов Генрі, не більше Сари, ніж тут, навіть менше. Там вона розчиняється.

— Гаразд, я переїду до тебе, Генрі, — сказав я. — Тільки дозволь взяти на себе якусь частину квартирної плати.

— Я такий радий, Бендріксе! Але з мене не беруть квартирної плати. Ти можеш оплачувати частину муніципального податку.

— Коли надумаєш одружитися, скажеш про це за три місяці перед весіллям. Щоб я встиг знайти собі іншу нору.

Генрі сприйняв мене всерйоз.

— Ніколи цього не захочу. Не годжуся для подружнього життя. Я наробив Сарі великої шкоди, коли оженився з нею. Тепер я це знаю.

Отож я переїхав на північний бік Коммону. Генрі захотів, щоб це сталося якнайскоріш, і через те я змарнував тижневу квартирну плату, а ще заплатив п’ять фунтів за перевезення вантажівкою книжок та одежі через парк. Я дістав кімнату для гостей і кабінет, що його Генрі облаштував у комірчині. Ванна була на поверх вище. Сам господар перебрався до гардеробної кімнатки, а спальню з подружнім холодним ліжком призначив для гостей, яких ніколи не бувало. За кілька днів мені стало зрозуміло, що мав на увазі Генрі, сказавши про не порожній дім. Я працював у Британському музеї, аж поки зачинять читальню, тоді вдома чекав Генрі, і ми зазвичай ішли до «Герба Понтефракта» перехилити скляночку-другу. Якось він поїхав на кількаденну конференцію в Борнмуті, а я привів вуличну дівку. Даремно це зробив. Я одразу ж відчув, що нічого не вдасться, а щоб не вразити її, збрехав, що заприсягся одній жінці ніколи не спати з іншою. Таке пояснення вона потрактувала з добротою та розумінням, повії дуже шанують сентименти. Цього разу я мав на меті не помсту. Почував тільки смуток, що довелося назавжди облишити таке приємне діло. Згодом мені приснилося, що ми з Сарою лежимо в моєму колишньому помешканні й у мене знову нічого не вийшло. Але я не сумував. Ми й без того були щасливі.