Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Ходімо на ранню вечерю, — запропонував я.

— Мені б не хотілося вас обтяжувати.

— Я любив Сару.

— Я теж.

Підступивши до Сільвії, я виправдався:

— Це її мати. Мушу запросити її на вечерю. Пробачте. Чи можна вам подзвонити й умовитися про зустріч?

— Звичайно.

— Маєте номер у телефонному довіднику?

— Вотербері має, — понуро відповіла вона.

— Тоді до наступного тижня.

— Буду дуже рада. — Сільвія простягла руку. — До побачення.

Очевидно, вона усвідомила, що нагоду змарновано. Слава Богу, це дрібниця. Трохи жалю й цікавості — не далі, як до станції метро. А тоді прикре слово до Вотербері на тлі музики Бартока. Обернувшись до місіс Бертрам, я спіймав себе на тому, що знову звертаюся до Сари: «Бачиш, кохаю тебе». Але до любові, далеко не такої переконливої, як ненависть, не дуже-то дослухаються.

Коли ми підходили до воріт крематорію, я зауважив, що Паркіс зник. Мабуть, вирішив, що він мені вже не потрібен.

Місіс Бертрам і я повечеряли в ресторані «Ізола белла». Я не хотів іти до котрогось із тих закладів, де ми бували з Сарою, а тут, звичайно, став порівнювати цей ресторан з ними. Ми ніколи й ніде не замовляли к’янті, а тут, п’ючи його, я пригадав про це. Я міг би, зрештою, нині замовити наше улюблене бордо, і від того не побільшало б помислів про Сару. Навіть брак спогадів повнився нею.

— Мені не сподобався той обряд, — сказала місіс Бертрам.

— Шкода.

— Він такий нелюдський… Як конвеєрна стрічка.

— А мені він видався підхожим. Були ж там молитви.

— Той священик… він священик?

— Я його не бачив.

— Він говорив про Всесвіт. Я довго не могла зрозуміти. Думала, що йдеться про цей світ. — Вона знову пустила сльозу в суп. — Я мало не засміялась, а Генрі це зауважив. Було видно, що засуджує мене за такий прогріх.

— Ви з ним не дуже ладнаєте?

— Він дуже дріб’язковий. — Місіс Бертрам витерла очі серветкою й завзято заторохтіла ложкою в тарілці, розмішуючи локшину. — Якось я мусила позичити в нього десять фунтів, бо приїхала до Лондона, забувши сумочку. З кожним може таке статися.

— Звісно.

— Я пишаюся, що нікому на світі не заборгувала.

Її мова була схожа на лінію метро — тяглася колами та петлями. Коли дійшло до кави, я почав упізнавати станції: дріб’язковість Генрі, її фінансова порядність, її любов до Сари, її невдоволення похоронним обрядом, смішний Всесвіт — ось звідти деякі поїзди йшли до Генрі.

— Було так смішно, — торочила вона. — Я не хотіла сміятися. Ніхто не любив Сару дужче, ніж я. — Еге ж, ми всі завжди таке виголошуємо й сердимося, коли чуємо це від когось іншого. — Але Генрі цього не розуміє. Він дуже холодний чоловік.

Я старався, як міг, змінити тему розмови.

— Не уявляю, у який інший спосіб можна було б поховати Сару, — сказав я.

— Вона була католичка, — відповіла місіс Бертрам, узяла фужер і одним ковтком випила половину.

— Нісенітниця, — зауважив я.

— Ох, Сара сама цього не знала.

Раптом я невідь-чого налякався, як той, що скоїв майже ідеальний злочин і тоді побачив першу несподівану тріщину в мурі своїх замислів. Чи глибока вона? Чи вдасться її колись законопатити?

— Ні слова не розумію з того, що ви говорите.

— Вона вам ніколи не казала, що я була католичкою… колись?

— Ні.

— Не дуже добра католичка була з мене. Розумієте, мій чоловік не терпів цих речей. У нього я третя жінка, і, коли ми сварилися першого року по весіллі, я казала, що ми не подружжя, бо й шлюбу не взяли. Він був дуже дріб’язковий, — додала місіс Бертрам.

— Те, що ви католичка, не означає, що й Сара нею була.

Місіс Бертрам ще раз ковтнула портвейну.

— Я ніколи нікому про те не признавалася… Напевно, я трохи під мухою. Га, містере Бендрікс?

— Звичайно ні. Випийте ще винця.

Поки ми чекали замовленого портвейну, вона пробувала перевести розмову на звичні рейки, але я неухильно тримався свого напрямку.

— Ви сказали, що Сара католичка. Як вас розуміти?

— Пообіцяйте, що не скажете Генрі.

— Обіцяю.

— Колись ми жили за кордоном, у Нормандії. Сарі минуло тоді два роки. Мій чоловік часто їздив до Довілля. Це він так стверджував, а я знала, що він зустрічається з першою жінкою. Я так сердилася… Ми з Сарою пішли на прогулянку в приморських пісках. Донечка все хотіла посидіти, і я давала їй трохи перепочити, а тоді ми йшли далі. Я їй сказала: «Саро, між нами буде таємниця». Уже тоді вона вміла тримати язик за зубами… якщо хотіла. Я боялася, кажу вам, але ж яка помста! Правда?