Ґрем Ґрін - Кінець роману

Був час, що я ненавидів Генрі. Тепер моя ненависть видавалася дріб’язком. Генрі — це жертва, як і я, а переможець — ось цей понурий чолов’яга в блазенському комірці.

— Навряд чи ви впорались би з цими клопотами, — втрутився я. — Ви ж проти кремації.

— Я влаштував би католицький похорон.

— Вона не католичка.

— Вона висловила бажання перейти на цю віру.

— Хіба цього досить?

Отець Кромптон виклав формулу, як банкноту:

— Ми визнаємо охрещеним того, хто прагне таким стати.

Банкнота лежала поміж нас й очікувала, що її хтось підбере. Ніхто не ворухнувся.

— Ще є час скасувати все умовлене, — сказав священик. — Звільню вас від цих клопотів.

Він говорив так, неначе звертався до леді Макбет і застерігав, умовляв її, обіцяючи дати для очищення рук щось краще, ніж усі пахощі Аравії.

— Невже це справді так важливо? — раптом спитав Генрі. — Звичайно, я не католик, але не розумію…

— Вона була б щасливіша…

— Це ж чому?

— Містере Майлз, Церква не тільки покладає обов’язки, але й дає привілеї. Є заупокійні відправи. Регулярно звучать молитви. Ми пам’ятаємо наших небіжчиків, — додав священик насамкінець, а я, розсердившись, подумав: «Як саме ви пам’ятаєте їх? З вашими теоріями все гаразд. Ви проповідуєте важливість кожної людини. Кажете, що на наших головах полічено всі волоски, а я й досі відчуваю дотик її волосся до моєї руки, досі пам’ятаю пушок тонюсіньких волосків на крижах, коли вона долілиць лежала на моєму ліжку. Ми теж пам’ятаємо наших небіжчиків — по-своєму».

— У нас нема жодної підстави думати, що вона стала католичкою, — не моргнувши оком, збрехав я. Бачив, що мій приятель розм’як.

— Правда, медсестра таки сказала… — почав був Генрі, але я перебив його:

— Небіжка марила перед смертю.

— Я б не посмів накидатися вам, містере Майлз, — вів своє отець Кромптон, — якби не мав на те вагомої підстави.

— Я дістав листа від місіс Майлз за менш ніж тиждень перед її смертю, — сказав я. — Чи давно ви її бачили?

— Десь у той самий час. П’ять-шість днів тому.

— Дуже дивно, що в листі ані словом не згадано про вашу зустріч.

— Можливо, містере… містере Бендрікс, вона не довіряла вам.

— Можливо, отче, ви трішки квапитеся з висновками. Люди можуть цікавитися вашою вірою, розпитувати про неї, але це ще не означає, що всі вони прагнуть стати католиками. — Я швидко звернувся до Генрі: — Уже нема сенсу щось змінювати. Дано розпорядження, запрошено приятелів. Сара не була фанатичкою. Хто-хто, а вона б не хотіла завдавати комусь клопоту задля примхи. Зрештою, — вів я далі, втупившись у Генрі, — це ж буде цілком християнський обряд. Хоча Сара навіть не християнка. Принаймні ми не помічали ознак того, що вона вірувала. Але ти завжди можеш дати отцеві Кромптону гроші на месу…

— Це зайве. Вранці я вже відслужив першу месу. — Священик ворухнув складеними на стегнах руками — перший злам скам’янілої нерухомості. Неначе посунувся й похитнувся міцний мур після падіння бомби. — Щодня згадуватиму її, відправляючи службу Божу.

— Дякую, отче, — сказав Генрі з таким полегшенням, ніби справу вже залагоджено, і підсунув гостеві пачку сигарет.

— Мабуть, не годилося б казати вам, містере Майлз, такі дивні й непідхожі речі, але мені здається, що ви не усвідомлюєте, якою доброю жінкою була ваша дружина.

— Для мене вона була всім, — признався Генрі.

— Багато хто її любив, — зауважив я.

Отець Кромптон повернув на мене очі, немов учитель, якого перебив нахабний хлопчисько із задньої парти.

— Може, замало любив, — відрубав він.

— Що ж, — сказав я, — повернімося до справи, яку ми обговорювали. Гадаю, ми вже не в змозі щось змінити, отче. Крім того, це викликало б плітки. Ти ж не хочеш пліток, Генрі? Га?

— Ні. О ні!

— У «Таймсі» вже поміщено оголошення. Довелося б внести правки. Люди помічають такі речі. Це викликало б небажаний поголос. Кінець кінцем, ти ж відомий чоловік, Генрі. Тоді й телеграми треба було б порозсилати. Багато хто вже доручив завезти вінки до крематорію. Ви розумієте, що я маю на увазі, отче.

— Не зовсім.

— Ваше побажання нерозсудливе.

— Здається мені, містере Бендрікс, що у вас дуже дивна система цінностей.

— Ви ж не вважаєте, отче, що кремація перешкодить тілу воскреснути?

— Звісно, не перешкодить. Я вже виклав свої аргументи. Якщо містер Майлз вважає їх не дуже переконливими, тоді нема про що говорити.

Священик звівся з крісла. Який же він потворний! Сидячи, він принаймні справляв враження могутності, але, вставши на коротенькі ніжки, виявився несподівано маленьким. Здавалося, отець віддалився бозна-куди.