Ґрем Ґрін - Кінець роману

— То він належить до школи? А я про себе навіть і не знав чогось такого… Ви пишете підручник?

Сільвія усміхнулась, і він це зауважив. Я відчув, що з цієї миті Вотербері гостритиме свій ланцет критика, але мені було байдуже. Байдужість подібна до пихи, і він, напевно, подумав, що я запишався.

— Мені справді пора йти, — сказав я.

— Ви ж тут щойно п’ять хвилин, — заперечив він. — Справді важливо, щоб стаття вийшла належною.

— Справді важливо не запізнитися на похорон.

— Не розумію вас.

— Я сама їду до Гампстеда, — докинула Сільвія. — Покажу вам, куди їхати.

— Ти мене про те не попередила, — підозріливо проказав Вотербері.

— Ти ж знаєш, що я кожної середи відвідую маму.

— Сьогодні вівторок.

— Тоді не доведеться їхати завтра.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я. — Я радий, що ви підтримаєте мені компанію.

— В одній із ваших книжок ви використали потік свідомості, — квапливо випалив Вотербері. — Чому ви облишили цей метод?

— Ох, не знаю. А чому хтось змінює квартиру?

— Ви відчули, що він невдалий?

— Я відчуваю, що всі мої книжки невдалі. Що ж, до побачення, Вотербері.

— Я вам надішлю номер журналу зі статтею, — сказав він так, ніби погрожував.

— Дякую.

— Не запізнися, Сільвіє. О пів на сьому на «трійці» буде програма Бартока.

Удвох ми рушили в нетрі Тотнем-Корт-роуд.

— Дякую вам за те, що поклали край цій забаві, — сказав я.

— Ой, я ж бачила, що ви хочете піти з неї.

— Як вас на прізвище?

— Блек.

— Сільвія Блек. Гарне поєднання. Аж занадто гарне.

— Це була велика приязнь?

— Так.

— Жінка?

— Так.

— Співчуваю, — сказала Сільвія. Мені здалося, що так воно й є. Цій дівчині треба ще багато чого навчатися — літератури, музики, мистецтва одягатися й провадити розмову, але аж ніяк не людяності. Разом ми забралися в переповнений вагон метро й, стоячи поруч, ухопилися за підвішені петлі. Близькість її тіла пригадала мені, що таке прагнення. Невже так буде завжди? Не прагнення, тільки спогади про нього? Сільвія повернулася боком, щоб пропустити пасажира, який увійшов на зупинці «Ґудж-стрит», і я відчув дотик її стегна як щось таке, що сталося дуже давно.

— Досі я ні разу не бував на похоронах, — сказав я, щоб зав’язати розмову.

— Отже, ваші батьки ще живі?

— Батько живе. Мати померла, коли я був у школі, в іншому місті. Я думав, що мені дадуть кілька вільних днів, але батько вирішив, що для мене це стало б ударом. Так воно й минулося. Тільки й того, що в день, коли надійшло повідомлення про смерть, мені дозволили не відробляти уроків.

— Я б не хотіла, щоб мене спалили.

— Волієте черв’яки?

— Так.

Наші голови були так близько, що можна було говорити дуже тихо, але ми не бачили одне одного через тисняву.

— А мені однаково, — сказав я й тут же здивувався, що силкуюся на брехню. Мені зовсім не однаково, це ж я відмовив Генрі від католицького похорону.

Учора Генрі похитнувся у своїй постанові. Пополудні зателефонував мені й попросив прийти. Дивно, як ми зблизилися після Сариної смерті. Тепер він покладався на мене так, як колись на Сару, бо я був давній знайомий у цьому домі й навіть подумував, чи не запропонує Генрі жити разом із ним і що я йому на те скажу. Якщо йдеться про те, щоб забути Сару, то нíчого вибирати між двома домами: вона належала до обох.

Коли я прийшов, Генрі ще був затуманений снодійним. Якби не те, то мав би я з ним більше клопоту. У кабінеті на краєчку крісла нерухомо сидів чоловік із кислим кістлявим обличчям — напевно, один із тих редемптористів, які щонеділі відправляють пекельну месу в темній церкві, де я востаннє бачив Сару. Очевидно, він із самого початку викликав до себе антипатію Генрі, і це пішло мені на користь.

— Це містер Бендрікс, письменник, — відрекомендував Генрі. — Це отець Кромптон. Містер Бендрікс був щирий приятель моєї дружини.

Мені здалося, що Кромптон уже це знає. Ніс збігав по його обличчі, як контрфорс по стіні. Може, саме цей отець і зачинив із грюкотом двері надії перед Сарою.

— Добрий день, — сказав священик з такою ворожістю, що здалося, ніби ось-ось пролунають слова про книжку, свічку й дзвін [6] Одна з формул відлучення від церкви закінчувалася словами: «Сlose the book, quench the candle, ring the bell!» («Закрий книжку, загаси свічку, задзвони у дзвін!»). .

— Містер Бендрікс дуже допоміг мені залагодити справи, пов’язані з похороном, — пояснив Генрі.

— Якби я знав, то запропонував би вам позбутися цих клопотів і передати їх мені.