Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Про що вам ідеться?

— Щоб ви для неї щось зробили.

— Для неї?

— Постарайтеся, щоб її поховали по-католицькому. Їй би цього хотілося.

— Яка тепер різниця?

— Для неї, мабуть, уже немає різниці. Але нам завжди виходить на добре бути великодушними.

— А що в мене спільного з цією справою?

— Вона не раз казала, що її чоловік дуже шанує вас.

Сміт таки перебрав міру абсурду. Мені закортіло розвіяти сміхом мертвечину цієї похованої кімнати. Я сидів на софі й трясся разом із нею. Подумати тільки: нагорі лежить мертва Сара, спить Генрі з ідіотською усмішкою, а внизу обговорюють похорон два коханці: перший з плямами, а другий колись найняв містера Паркіса, щоб той посипав першому кнопку дверного дзвінка. Зо сміху мені текли по щоках сльози. Якось під час бомбардування я бачив чоловіка, що реготав біля руїн оселі, під якими загинули його жінка й діти.

— Не розумію, — проказав Cміт, стиснувши правий кулак, наче для самозахисту. Дуже багато чого ми не розуміли. Біль, ніби незбагненний вибух, збив нас докупи. — Піду вже, — додав він і потягнувся лівою рукою до клямки. Навряд чи Сміт був шульгою, тож мені спала на думку дивна підозра.

— Ви вже вибачайте. Я сам не свій. Ми всі в такому стані, — перепросився я й простягнув Смітові правицю. Повагавшись, він доторкнувся до неї лівою рукою. — Cміте, — повів я далі, — що там у вашому кулаці? Ви щось узяли з її кімнати?

Сміт розтулив кулака й показав пасмо волосся.

— Це все, — мовив він.

— Ви не мали на те жодного права.

— Тепер вона нікому не належить.

Почувши ці слова, я раптом побачив, чим тепер стала Сара: рештками, які чекають, щоб їх прибрали звідси. Хочеш пасмо волосся — бери. Можеш також обстригти нігті й узяти собі обрізки, якщо вважаєш їх цінністю. Можна поділити її мощі, як святої, між усіма охочими. Скоро її спалять, то чого ж не мав би кожен запопасти те, що бажає? А я, дурень, оті три роки гадав, що вона так чи сяк, але належить мені. Ми не належимо нікому, навіть самим собі.

— Пробачте, — сказав я.

— Знаєте, що вона мені написала?.. І то тільки чотири дні тому? — спитав він, а я гірко подумав, що Сара знайшла час написати йому, але не мала часу подзвонити мені. — Вона написала: «Моліться за мене». Хіба не дивно — просити, щоб я молився за неї?

— І що ж ви зробили?

— Я помолився, коли дізнався, що вона померла.

— Ви знаєте хоч якісь молитви?

— Ні.

— Мабуть, не годиться молитися до Бога, у якого не віриш.

Я вийшов на вулицю зразу за Смітом. Не було сенсу чекати, поки Генрі прокинеться. Рано чи пізно йому доведеться, як довелося мені, стати віч-на-віч зі своєю самотністю. Спостерігаючи рвучку ходу Cміта, що йшов попереду Коммоном, я розмірковував: «Істеричний тип. Невіра може бути таким самим породженням істерії, як і віра». Волога потоптаного багатьма перехожими снігу просочувалася крізь мої підошви й нагадувала росу з сьогоднішнього сну; а коли я спробував пригадати звучання слів «не журися», це мені не вдалося. Я не вмів імітувати Сарин голос. Навіть передражнювати не вмів. Коли пробував відтворити його в пам’яті, виходив якийсь безособовий голос, що міг би належати першій-ліпшій жінці.

Починаю її забувати. Треба зберігати грамофонні платівки — так само, як фотографії.

Битими східцями я піднявся до холу. Крім вітража, тут усе було інше, ніж тої ночі в 1944-му. Ніхто не знає початку будь-чого. Сара справді вважала, що кінець почався тоді, коли вона побачила моє нерухоме тіло. Нізащо не визнала б, що зворотний відлік пішов значно раніше — відколи стали рідшати телефонні дзвінки з різних неістотних причин, а я став сваритися з нею, відчувши загрозу нашій любові. Ми заглядали ген поза кінцеву межу кохання, але тільки я знав шлях, яким нас до неї несе. Якби бомба впала на рік раніше, то Сара не склала б цієї обітниці. Зірвала б нігті, видобуваючи мене з-під дверей. Коли доходиш до межі своїх людських можливостей, доводиться обманювати самого себе вірою в Бога, — на зразок ґурмана, що потребує дедалі вишуканіших соусів до страв. Окинувши оком по-тюремному чистий хол, помальований огидною зеленою фарбою, я подумав: «Сара хотіла, щоб мені випав той другий шанс. Ось він — пусте життя, без запаху, без зарази, тюремне життя… — і звинуватив її за молитви, що нібито все змінили: — Чим я завинив перед тобою, що ти мусила покарати мене життям?» Сходинки й перила скрипіли від новизни весь шлях нагору. Сара ні разу не ступила на ці оновлені сходи. Навіть ремонт будинку сприяє тому, щоб забути її. У час, коли все змінюється, треба позачасового Бога, щоб допоміг пам’ятати. Чи я й досі кохаю, чи тільки шкодую за втраченим коханням?