— Зрештою Сара лягла в постіль, — вів далі Генрі, — але ніхто б її там не втримав. Слухати не хотіла про лікарів, вона їм не вірить. Тиждень тому вона звелася з ліжка й вийшла — бозна-куди й навіщо. Сказала, що їй треба прогулятися. Я повернувся додому й не застав її. Прийшла близько дев’ятої вечора, зовсім промокла — ще гірше, ніж першого разу. Мабуть, кілька годин ходила під дощем. Усю ніч вона була в гарячці й марила — з кимсь говорила. Не знаю з ким. Не з тобою, Бендріксе, і не зі мною. Я вмовив Сару, щоб таки викликати лікаря. Він сказав, що якби ще тиждень тому призначити пацієнтці пеніцилін, то можна було б її врятувати.
Нам не залишалося нічого іншого, крім як доливати собі віскі. Я думав про Того, що Його висліджував Паркіс за мої гроші. У кінцевому підсумку Він переміг. «Ні, я не маю ненависті до Генрі, — снував я думку. — Я ненавиджу Тебе, якщо Ти існуєш». Пригадалося, Сара сказала Річардові Cміту, що я навчив її вірити. Не знаю, як воно вийшло, але я сам себе ненавиджу, коли подумаю, що втратив.
— Вона померла о четвертій ранку, — мовив Генрі. — Мене не було при ній. Медсестра не покликала вчасно.
— А де ця медсестра?
— Вона дуже акуратно виконала свою роботу й ще перед ленчем пішла звідси, бо в неї був інший нагальний випадок.
— Я б хотів чимось тобі допомогти.
— Ти допомагаєш уже тим, що сидиш тут. Це був жахливий день, Бендріксе. Знаєш, я ніколи не мав справи зі смертю. Завжди гадав, що помру першим, а Сара вже тоді знала б, що робити. Звичайно, якби залишилася зі мною до того часу. У певному розумінні це жіноча справа, як-от пологи.
— Мабуть, тобі лікар допоміг.
— Цієї зими він страшенно зайнятий. Лікар подзвонив до похоронного бюро й викликав службовця. Я б не знав, куди звернутися, бо в нас ніколи не було відповідного довідника. Але лікар не скаже, що робити з її одежею. Тут її повні шафи. Пудра, духи — не викинеш цього добра… Якби в Сари була сестра…
Мій співрозмовник раптом змовк, бо відчинились і зачинилися вхідні двері — так само, як того дощового вечора, коли він сказав, що це прийшла служниця, а я ствердив, що це Сарина хода. Нині ми прислухалися до кроків служниці, що йшла сходами нагору. Дивна річ, яким порожнім може бути дім, хоч у ньому три особи! Ми хильнули, я налив іще.
— У мене тут повно цього віскі, — зауважив Генрі. — Сара знайшла нове джерело…
Він знову обірвав сам себе. Сара стояла в кінці кожної стежки. Годі було хоч якось оминути цю жінку. «Що спонукало Тебе так повестися з нами? — подумав я. — Якби вона не вірила в Тебе, то досі жила б. Ми й далі були б коханцями». Дивно й сумно згадати, що мене колись не влаштовував стан справ. Тепер я радо ділив би Сару з Генрі.
— А похорон? — спитав я.
— Бендріксе, я не знаю, що робити. Трапилась якась дивовижа. Медсестра сказала мені, що в гарячці Сара марила й кликала священика. Принаймні вживала слова «отче, отче», і тут не могло йтися про її рідного батька. Адже не пам’ятала його. Звичайно, сестра знала, що ми не католики. Це розсудлива жінка. Вона втішила Сару. Маю клопіт, Бендріксе.
«Ти міг би принаймні дати спокій бідолашному Генрі, — сердито й гірко подумав я. — Ми цілими роками обходилися без Тебе. Навіщо Ти став втручатися в наші справи, як далекий родич, що повернувся від антиподів?»
— Коли живеш у Лондоні, — розсудив Генрі, — то найпростіша річ — це кремація. До миті, коли медсестра сказала мені про Сару, я думав усе залагодити на Ґолдерз-Ґрин. Службовець похоронного бюро зателефонував до цього крематорію. Там можуть спалити тіло післязавтра.
— Сара маячила, — сказав я. — Не варто зважати на її слова.
— Я подумав, чи не варто порадитися зі священиком у цій справі. Багато з чим Сара крилася. Цілком можливо, що й стала католичкою. Останнім часом вона дивно поводилася.
— Та ні, Генрі, вона ні в що не вірила. Десь так, як ти чи я.
Я хотів, щоб її спалили. Хотів спромогтися сказати: «Воскреси це тіло, якщо можеш».
На відміну від Генрі, я не перестав ревнувати після Сариної смерті. Почувався так, ніби вона живе разом із коханцем, якому віддала перевагу передо мною. Якби ж то змога послати Паркіса, щоб перервав їхнє вічне життя вкупі…
— Ти певен?
— Цілком певен, Генрі.
«Мушу бути обережним, — розмірковував я. — Не смію уподібнитися до Річарда Cміта. Мені не можна ненавидіти, бо інакше повірю в Тебе, на превелику радість — Твою й Сарину. Клею дурня, теревенячи про помсту й ревнощі, а насправді ж потребую тільки того, щоб заповнити собі чимсь голову й забути про незворотність смерті. Тиждень тому досить було спитати Сару: “Пам’ятаєш, як тоді, нашого першого разу, мені забракло шилінга на лічильник?” — і ця сцена ожила б для нас двох. Тепер вона лише для мене. Сара назавжди загубила всі наші спогади й, померши, неначе вкрала в мене частину мого “я”. Втрачаю свою особистість. Це перший етап моєї смерті. Спомини відпадають, як гангренозні руки-ноги».
Читать дальше