Ґрем Ґрін - Кінець роману

Одного дня в бібліотеці я їв сандвічі, позначені хімічним олівцем, який завжди до них затісувався, і з-за стола навпроти озвався знайомий голос — притишений з поваги до наших колег-читачів:

— Сподіваюся, сер, що все вже налагодилося. Пробачте, що перешкоджаю.

Я звів очі й побачив незабутні вуса.

— Усе гаразд, Паркісе, дякую. Хочете забороненого тут сандвіча?

— Ой ні, сер. Мабуть, не зможу…

— Ну ж бо. Уявіть, що це коштом клієнта.

Вагаючись, він узяв сандвіча, розклав навпіл і зауважив із таким благоговійним острахом, ніби дістав монету й побачив, що вона золота:

— Це ж справжня шинка.

— Мій видавець прислав мені консерву з Америки.

— Ви надто добрі до мене, сер.

— Я й досі маю вашу попільничку, Паркісе.

Я перейшов на шепіт, бо мій сусід сердито глянув на мене.

— Вона цінна тільки тому, що навіває почуття, — шепнув Паркіс.

— Як ваш син?

— Трохи йому дошкуляє нудота, сер.

— Я здивувався, побачивши вас тут. Це робота? Мабуть, за кимсь із нас стежите?

Я не міг навіть уявити, що в драму ревнощів міг би замішатися хтось із цих занудних завсідників читальні — людей, які гріються ось тут у капелюхах і шарфах: чи то індус, що через силу студіює повне зібрання творів Джорджа Еліота; чи то чолов’яга, що кожного дня засинає, спершись головою поряд стосика одних і тих самих книжок.

— Ні, сер. Це не робота. Нині в мене вихідний, а синок у школі.

— Що ж ви читаєте?

— Судову хроніку в «Таймсі», сер. Сьогодні переглядаю справу Расселла. Це закладає підґрунтя моєї праці, сер. Відкриває нові обрії. А ще можна відійти від щоденних дріб’язків. Я знайомий з одним зі свідків, сер. Колись служив із ним в одній конторі. Отож він увійшов в історію, чого мені ніколи не випаде.

— Ніхто не знає, як воно складеться, Паркісе.

— А я таки знаю, сер. І це відбиває охоту працювати. Справа Болтонів — ось моя найвища вершина. Людям моєї професії завдав удару закон, що заборонив свідчити в шлюборозлучних справах. Судді ніколи не називають нас на прізвище й зазвичай упереджено ставляться до нашого фаху.

— Мені це ніколи не спадало на думку, — співчутливо відповів я.

Навіть Паркіс може розбудити тугу. Сам його вигляд не міг не викликати думок про Сару. Я їхав додому в метро, сподіваючись, що почую її, а вдома сидів, даремно чекав дзвінка й доходив висновку: ні, не сьогодні. О п’ятій я набрав її номер, почув гудки й поклав трубку. Можливо, Генрі рано повернувся, а я ж з ним не зміг би говорити. Я ж переміг, Сара кохає мене й покидає його. Але якщо перемога відкладається, то це нервує так само, як поразка, що надовго затяглася.

Телефон задзвонив аж за вісім днів. Зовсім не в той час, що я сподівався. Доходила дев’ята ранку. Я відповів «алло» й почув Генрі.

— Це ти, Бендріксе? — спитав він якимсь дивним тоном, і я припустив, що Сара вже сказала йому все.

— Так. Слухаю.

— Сталося жахіття. Ти мусиш це знати. Сара померла.

Як же по-міщанському ми поводимося в такі хвилини!

— Мені дуже жаль, Генрі, — відповів я. — Співчуваю.

— Ти не будеш зайнятий сьогодні ввечері?

— Ні.

— Я б хотів, щоб ти прийшов до мене випити. Не можу витримати сам із собою.

Я залишився ночувати в Генрі. Уперше спав у його домі. Сара лежала в єдиній кімнаті для гостей (тиждень тому вона туди перебралася, щоб не турбувати кашлем чоловіка), і я ліг на софі у вітальні, де колись ми кохалися на підлозі. Я не хотів залишатися на ніч, та Генрі дуже вже просив.

Удвох ми випили не менш як півтори пляшки віскі. Пригадую, він сказав:

— Дивно, Бендріксе, що не можеш ревнувати мертвих. Сара померла кілька годин тому, а я вже захотів, щоб ти прийшов до мене.

— Нема чого ревнувати. Усе давно закінчилося.

— Не треба мене ось так утішати, Бендріксе. Воно не закінчилося ні в неї, ні в тебе. Я був щасливцем. Усі ці роки мав її. Ненавидиш мене?

— Не знаю, Генрі. Колись я думав, що так, а тепер не знаю.

Ми сиділи потемки в кабінеті. Газовий пломінець у каміні давав дуже мало світла, і ми не бачили своїх облич. Тільки з голосу я розпізнавав, коли Генрі плаче. Із пітьми в нас цілився «Дискобол».

— Розкажи мені, Генрі, як це сталося, — сказав я.

— Пам’ятаєш той вечір, коли ми зустрілися в Коммоні? Тижнів три-чотири тому? Того вечора вона дуже застудилася й не хотіла лікуватися. Я навіть не знав, що уражені легені. Сара нікому нічого не казала про цю хворобу.

«Навіть своєму щоденнику не довірилася, — подумав я. — Ані словом вона не обмовилася про недугу. Їй ніколи було хворіти».