Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Якби ви прийшли трохи раніше, отче… — пожалкував Генрі. — Прошу вас, не подумайте…

— Я не думаю про вас нічого поганого, містере Майлз.

— Напевно, про мене думаєте, отче? — виклично спитав я.

— Не турбуйтеся, містере Бендрікс. Хоч що вчините, та їй ви вже не нашкодите.

Гадаю, сповідь навчає священика розпізнавати ненависть. Отець Кромптон подав Генрі руку, відвернувшись від мене. Я хотів сказати: «Помиляєтеся. Я ненавиджу не Сару. І щодо Генрі теж помиляєтеся. Це він розбестив її, а не я. — Я хотів захиститися: — Я любив її», — адже, без сумніву, сповідь навчає священика розпізнавати й любов.

— Наступна зупинка — Гампстед, — сказала Сільвія.

— То ви тут вийдете, щоб провідати матір?

— Я могла б поїхати до Ґолдерз-Ґрина й показати вам дорогу. У вівторок я її не відвідую.

— То був би чин милосердя, — зауважив я.

— Якщо хочете встигнути, то вам доведеться взяти таксі.

— Гадаю, не біда, якщо я запізнюся на початок обряду.

Провівши мене до площі перед станцією, Сільвія хотіла повернутися назад. Дивно, чому ця дівчина завдала собі стільки труду. Я ніколи не бачив у собі якихось рис, що могли б подобатися жінкам, а тепер і поготів. Горе й розчарування подібні до ненависті, людина стає потворною від гіркоти та жалю до себе. Ще й яким егоїстом на додачу! Я нічого не міг дати Сільвії, не хотів стати одним із її наставників і потребував її краси тільки як захисту, боячись потрапити безборонним і самотнім на найближчих півгодини під пильне око тих, що з моєї поведінки намагатимуться визначити, ким я був Сарі й хто кого покинув.

— Я ж не можу піти туди в такій одежі, — заперечила Сільвія, коли я попросив підтримати мені компанію. Видно було, що дівчина рада з такого прохання. Цілком певно, що я міг би хоч зараз відбити її у Вотербері. Його час добіг кінця. Якби я захотів, то критик слухав би Бартока на самоті.

— Ми станемо позаду, — сказав я. — Вас сприймуть як випадкову перехожу.

— Принаймні чорні, — кивнула вона на свої штани.

У таксі я багатообіцяльно поклав руку на її стегно, хоч не мав наміру додержати обіцянку. Димів комин крематорію, на посипаних гравієм алейках калюжі покрилися тонким льодком. Нас проминало багато людей — жалібників із попередньої кремації, які видавалися такими радісними та збудженими, ніби вони покинули нудну гостину й тепер можуть уволю повеселитися.

— Он туди йти, — вказала Сільвія.

— Ви добре знаєте це місце.

— Два роки тому тут спалили мого тата.

Поки ми добралися до каплиці, усі вже виходили з неї. Надто довго мене загаяли розпитування про потік свідомості. Мене кольнув якийсь дивний міщанський жаль — я ж так і не побачив Сари наостанок. Майнула понура думка, що це її дим зноситься понад приміськими садами. Плачучи, наосліп вийшов самотній Генрі й не зауважив мене. Нікого іншого я не знав, крім сера Вільяма Маллока, що був у циліндрі. Докірливо глянувши на мене, сер швидко пішов далі. П’ять-шість осіб видавалися чиновниками. Чи був серед них Данстан? Втім, це не дуже важливо. Кількох чоловіків супроводжували дружини. Кого-кого, а тих таки втішила церемонія, про це виразно свідчили їхні капелюшки. Зі смертю Сари кожна жінка почулася безпечніше.

— Пробачте, — озвалася Сільвія.

— Це не ваша провина.

«Якби ми її забальзамували, — міркував я, — ці дружини ніколи б не почулися в безпеці. Сарине тіло, хоч і мертве, усе одно залишалося б зразком, за яким можна було б судити про їхні живі тіла».

З каплиці вийшов Cміт і швидко зачалапав по калюжах, ні до кого не обізвавшись.

— Картери запросили нас на вік-енд десятого числа, — сказала якась жінка.

— Може, я вже піду? Як гадаєте? — спитала Сільвія.

— Ні-ні, — відповів я. — Мені приємно, коли ви поруч.

Підійшовши до дверей каплиці, я заглянув усередину. Похила доріжка до печі була порожня, люди виносили старі вінки й вносили нові. У кутку стояла навколішки й молилася стара жінка — недоречна, як актриса з іншої п’єси, застукана зненацька несподівано піднятою завісою. Ззаду пролунав знайомий голос:

— Приємно й сумно побачити вас, сер, у цьому місці, де забувається давня кривда.

— І ви сюди прийшли, Паркісе! — вигукнув я.

— Я побачив оголошення в «Таймсі», сер, і відпросився в містера Савіджа на пообіддя.

— Ви завжди стежите за вашими «даними особами» аж до цього місця?

— Сер, то була дуже мила леді, — докірливо мовив Паркіс. — Колись вона спитала мене, як пройти туди-то, не знаючи, навіщо я вештаюся на вулиці. А на вечірці в Майлзів подала мені фужер хересу.