Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Кому помста? Щось не зовсім вас розумію, місіс Бертрам.

— Та моєму чоловікові, звичайно. Не тільки через його першу жінку. Я ж вам уже сказала, — правда? — що він не дозволяв мені бути щирою католичкою. Ох які сцени він влаштовував, коли я збиралася йти на месу! Ото я й подумала: нехай Сара буде католичка, а він про те не дізнається. Хіба що спересердя йому скажу, коли дуже розсерджуся.

— І ви не розсердилися?

— За рік він мене покинув.

— І тоді ви змогли ходити до церкви?

— Знаєте, я не дуже-то побожна. Та ще й вийшла заміж за єврея, він теж був незгідливий… Кажуть, що євреї дуже щедрі й великодушні. Не вірте. Ох, це був дріб’язковий чоловік.

— То що ж сталося на узбережжі?

— Не на узбережжі. Я хотіла сказати, що ми пішли в цьому напрямку. Я залишила Сару під дверима, а сама пішла шукати священика. Коли пояснювала йому, про що йдеться, трохи прибрехала. Така собі невинна брехня у спасіння. Звичайно, я все звалила на чоловіка. Сказала, що він наобіцяв мені перед весіллям, а тоді не додержав обіцянки. Я погано говорю французькою, і це мені дуже допомогло. Коли не знаєш потрібних слів, то твоя мова звучить дуже правдиво. Чи так чи сяк, а отець зробив усе, що треба, і ми ще встигли добратися автобусом додому на ленч.

— Що ж він зробив?

— Охрестив Сару.

— І все? — з полегшенням спитав я.

— Ну, це ж таїнство… так кажуть.

— А я вже подумав був, що Сара справдешня католичка.

— Така вона й була, тільки не знала цього. Шкода, Генрі не поховав її так, як належить.

Знову гротескно закапали сльози.

— Не варто його звинувачувати, бо ж навіть Сара не знала.

— Я завжди надіялася, що воно прийметься. Як щеплення.

— Не видно, щоб воно у вас добре прищепилося, — не втримався я, щоб не шпигнути місіс Бертрам, але та не образилася.

— Ох, — відповіла вона, — у моєму житті було безліч спокус. Сподіваюся, насамкінець усе якось налагодиться. Сара була дуже терпляча зі мною. Дуже добра дівчина… Ніхто її так не цінив, як я. — Потягнувши портвейну, місіс Бертрам повела далі: — Якби мені не випадало виходити заміж за таких дріб’язкових чоловіків, то я могла б належно виховувати Сару. Була б тоді з неї свята, я в цьому певна.

— А воно взяло та й не прищепилося, — злобно кинув я й покликав офіціанта, щоб подав рахунок. Помах крила однієї з тих сірих гусей, що пролітають над нашими майбутніми могилами, озвався холодним повівом по моїй спині. А може, я просто застудився на підмерзлих цвинтарних калюжах. Якби ж то була смертельна застуда, як у Сари…

«Не прищепилося», — повторяв я сам собі, їдучи в метро додому, а перед тим висадивши місіс Бертрам біля Марилебону й позичивши їй ще три фунти, бо «завтра середа, я муситиму сидіти вдома й чекати прибиральниці». Бідолашна Сара. Їй прищепили хіба що цю низку чоловіків і вітчимів. Мати успішно навчила доньку, що один мужчина на все життя — це замало, а та вже сама втямила, що всі материні шлюби — тільки видимість. Сама ж Сара вийшла заміж за Генрі на все життя, і я це знав, собі на розпач.

Але вся ця наука не мала нічого спільного з потайним обрядом на узбережжі. «Це не Тебе прищепили, — сказав я Богу, у Якого не вірив, придуманому Богу, Який буцімто (так вважала Сара) врятував мені життя (а це ж навіщо?) і, хоч і не Сущий на небі і землі, знищив моє єдине щастя. — Ні, не Тебе прищепили, бо ж тоді це була б просто магія, а в неї я вірю ще менше, ніж у Тебе. Це ж усе магія — Твій хрест, Твоє воскресіння, Твоя Свята католицька церква, Твоє причастя святих».

Я лежав горілиць і споглядав тіні паркових дерев, розколихані на стелі. «Лише збіг обставин, — думав я, — жахливий збіг обставин мало не повернув її наприкінці життя до Тебе. Не вдасться затаврувати дворічну дитину навіки-віків дрібкою води та молитвою. Якби я повірив у це, то повірив би також у Тіло і Кров. Усі ці роки не Ти володів нею, а я. Кінець кінцем Ти переміг, можеш мені про це не нагадувати, зате вона в компанії з Тобою не зраджувала мене, коли лежала тут зі мною ось на цій постелі, з цією подушкою під задком. Коли вона спала, не Ти був з нею, а я. Це ж не Ти, а таки я входив у неї».

Згасли всі ліхтарі, над ліжком нависла пітьма. Мені снилося, що я ходжу з рушницею по ярмарку й стріляю в пляшки, нібито й скляні, але кулі відбиваються від них, наче від броні. Отож я палив та й палив, але так і не спромігся розбити хоча б одну пляшку, а о п’ятій ранку прокинувся з тою самою думкою в голові: «Усі ці роки ти належала мені, а не Йому».