Ґрем Ґрін - Кінець роману

Я глянув на форзац. Там стояли незграбні закарлюки, написані хімічним олівцем, як і в інших книжках із віршованими епіграфами маленької Сари Бертрам:

Захворівши, я дістала ці казки від мамки.

Хто здоровий їх вкраде, заробить прочуханки.

Та якщо лежиш недужий в ліжку,

То бери й читай цю гарну книжку.

Цю збірку казок я приніс до їдальні.

— Що це таке? — спитав Генрі.

— Ось подивись, — відповів я. — Ти дав цю книжку Паркісу. А чи прочитав перед тим, що в ній написала Сара?

— Ні. Чому ти питаєш?

— Бо трапився збіг обставин. Здається мені, забобонним можна стати й без заохоти від отця Кромптона.

Я дав листа Генрі. Прочитавши, він передав папірця священикові.

— Не подобається мені це, — сказав мій приятель. — Сара померла. Я не хочу, щоб про неї плескали язиками.

— Розумію тебе. Я теж так вважаю.

— Почуваєшся так, ніби хтось чужий її обмовляє.

— Ніхто не сказав про неї нічого поганого, — втрутився отець Кромптон, поклавши листа на стіл. — Мушу вже йти. — Але він і далі нерухомо сидів, дивлячись на лист. — А що це за напис?

— Він дуже давній, — відповів я, підсунувши йому збірку казок. — Вона залишила такі написи в багатьох своїх книжках, як і всі діти.

— Час — дивовижна річ, — зауважив священик.

— Звичайно, хлопчик не втямить, що моя жінка написала це хтозна-коли.

— Святий Августин поставив запитання, звідки береться час, і відповів, що він приходить із майбутнього, якого ще нема, у сучасність, у якої немає тривалості, а далі — у минуле, що вже перестало існувати. Сумніваюся, що ми можемо розуміти час краще, ніж дитина.

— Я мав на увазі не…

— Гаразд, містере Майлз, — сказав отець Кромптон, зводячись. — Не беріть цього близько до серця. Це тільки доводить, якою доброю жінкою була ваша дружина.

— Що мені з того? Вона вже в минулому, яке перестало існувати.

— Чоловік, що написав листа, дуже розсудливий. Немає нічого поганого в тому, щоб молитися до самих померлих, як і за їхні душі, — мовив отець і повторив: — Вона була добра жінка.

Несподівано мені луснув терпець. Дуже вже дошкулили самовдоволення, самовпевненість, якої не зрушиш жодним інтелектуальним доводом, і претензія на розуміння душі тої жінки, яку отець знав кілька годин чи днів, а ми з Генрі знали її роками.

— Такою вона зовсім не була, — заперечив я.

— Бендріксе, — різко кинув Генрі.

— Вона могла затуманити голову будь-якому чоловікові, — вів я своє, — навіть священикові. Вона обманювала вас, отче, як і свого чоловіка, як і мене. Це була вічна брехуха.

— Вона ніколи не прикидалася іншою людиною, ніж тою, якою була насправді.

— Крім мене, у неї були інші коханці…

— Припини, — сказав Генрі. — Ти не маєш права.

— Дайте йому спокій, — звернувся отець Кромптон до Генрі. — Нехай бідолаха пошаліє собі.

— Мені не треба вашого професійного змилування, отче. Прибережіть його для своїх покутників.

— Не вам, містере Бендрікс, вказувати, над ким я маю змилуватися.

— Кожен міг піти з нею до ліжка.

Я прагнув повірити в те, що сказав, бо тоді вже не мав би за ким тужити, не мав би за чим шкодувати. Не був би прив’язаний до Сари, хай там ким вона була. Я хотів бути вільним.

— І не вам, містере Бендрікс, повчати мене про покуту. Уже двадцять п’ять років я сповідаю людей. Ми не можемо здійснити щось таке, чого колись не здійснили б деякі святі.

— Мені нема за що каятися, крім як за невдачу. Повертайтеся, отче, до своїх чоток, до своїх овечок і до своєї клятої будки.

— Ви знайдете мене там, коли відчуєте в мені потребу.

— Відчую потребу у вас? Не хочу грубіянити, але я вам не Сара. Не Сара.

— Пробачте, отче, — сказав зніяковілий Генрі.

— Нема за що просити пробачення. Я знаю, коли людині болить.

Ніяк не вдавалося пробити грубу шкуру його самовдоволення. Відштовхнувши стільця, я відрубав:

— Помиляєтеся, отче. Тут ідеться не про щось таке делікатне, як біль. Мені не болить. Я ненавиджу. Ненавиджу Сару, бо вона шльондра. Ненавиджу Генрі, бо вона до нього причепилася. Ненавиджу вас і вашого вигаданого Бога, бо ви удвох відібрали її в усіх нас.

— Справдешній з вас ненависник, — зауважив отець Кромптон.

Мені набігли сльозами очі від безсилої злості, що не можу завдати болю ні йому, ні Генрі.

— Хай вас усіх чорти візьмуть! — сказав я, грюкнув дверима й зачинив господаря та гостя в їдальні. «Нехай він навчає Генрі святої премудрості, — снувалася мені думка. — Я самотній. Хочу бути самотнім. Якщо не можу мати тебе, Саро, володіти тобою, то завжди буду одинокий. Я ж так само схильний до віри, як і перший стрічний. Досить надовго затулити очі моєму розуму — і повірю, що ти вночі прийшла до Паркісового сина та зцілила його дотиком. Місяць тому в крематорії я попросив тебе порятувати від мене це дівча, і ти втрутила поміж нас двох свою матір, принаймні можна було б так припустити. Але якщо я повірю в це, то доведеться також повірити у твого Бога й любити Його. Та краще вже любити чоловіків, з якими ти спала».