Ґрем Ґрін - Кінець роману

— Ви вже тут не промовляєте?

— Ні. — Повагавшись, він неохоче додав: — Я облишив ці публічні виступи.

— Але й далі навчаєте вдома? — докучав я.

— Ні. Цю справу я теж облишив.

— Сподіваюся, ви не змінили своїх поглядів?

— Я не знаю, у що вірити, — понуро відповів Сміт.

— У ніщо. Це ж був ваш наріжний камінь.

— Так, був.

Сміт став помалу вибиратися з юрби, і я опинився з його гіршого боку. Годі було втриматися, щоб не дошкулити йому ще трохи.

— У вас болять зуби? — поцікавився я.

— Ні. Чому ви питаєте?

— Так мені видається. Оцей носовичок…

Він не відповів, просто відняв носовичка. На щоці не було чого ховати. Свіжа, молода шкіра з маленькою, майже непомітною плямкою.

— Я вже втомився пояснювати кожному знайомому, у чому річ, — сказав нарешті Сміт.

— Ви знайшли якісь ліки?

— Так. Я ж сказав, що був поза містом.

— У приватній лікарні?

— Угу.

— Вам зробили операцію?

— Не зовсім, — відповів він і неохоче додав: — Пляму усунуто дотиком.

— Зцілення вірою?

— Я ні в що не вірю. Ніколи б не пішов до знахаря.

— Що ж у вас було? Кропив’янка?

— Сучасні методи, — туманно пояснив Сміт, аби закінчити розмову. — Електрика.

Повернувшись додому, я спробував узятися до роботи. Щоразу, тільки-но починаю писати, знаходиться якийсь персонаж, що вперто не хоче справляти враження живого. У його психології немає нічого фальшивого, але цей герой в’язне, його треба понукувати, підшукувати для нього слова, тобто втілювати всю мою ремісничу вправність, набуту за роки кропіткої праці, аби тільки оживити його в очах читачів. Буває, я кисло всміхаюся, коли рецензент хвалить цю постать як найкраще змальовану у творі. Еге ж, якби не змалювати, то було б ні пришити ні прилатати. Коли працюю, такий персонаж обтяжує мої помисли так, як ото неперетравлена страва — шлунок, відбирає приємність описувати сцени з його участю. Він ніколи не дивує мене, не робить нічого несподіваного, не бере на себе ініціативи. Усі дійові особи допомагають, тільки він заважає.

Однак без нього не обійдешся. Можу уявити, що Бог саме так ставиться до декого з нас. Можу припустити, що святі в певному розумінні самі себе творять. Тому й справляють враження живих. Вони здатні на несподіване діло чи слово й стоять поза сюжетом, не залежать від нього. А нас треба понукувати. Ми пройняті впертістю небуття, нерозривно припутані до сюжету. Згідно зі Своїм замислом, Бог притомлено пересовує туди-сюди нас, персонажів без поезії, без вільної волі, і наша значимість полягає тільки в тому, щоб десь-колись допомогти обставити сцену, у якій рухається й говорить живий герой, а при тому, можливо, ще й дати святим можливість проявити їхню вільну волю.

Я зрадів, почувши грюк вхідних дверей і кроки Генрі в передпокої. Це привід припинити роботу. Літературний персонаж може побути бездіяльним до ранку, нарешті настала пора податися до бару «Герб Понтефракта». Я сподівався, що Генрі гукне мені (за один місяць ми зжилися так, як два старі парубки, що роками живуть разом), але він цього не зробив і пішов до кабінету. За хвилину я рушив за ним. Мені хотілося хильнути.

Згадалося, як я вперше прийшов сюди разом з Генрі. Нині він знову сидів поряд із зеленим «Дискоболом», зажурений і пригнічений, але я вже не заздрив йому й не злорадів.

— Може, вип’ємо, Генрі?

— Так. Звичайно. Ось тільки перевзуюся.

Генрі мав взуття, призначене для міста й села, і вважав Коммон селом. Схилившись, він силкувався розплутати вузлик на шнурівці. Ніколи не відзначався зграбністю пальців. Даремно пововтузившись, Генрі заледве стягнув черевика з ноги. Я підібрав цього черевика й розв’язав шнурівку. Напевно, ця дрібна послуга схилила його до довірливості.

— Дякую, Бендріксе. Сьогодні в мене на роботі трапився дуже неприємний випадок.

— Розкажи.

— Туди прийшла місіс Бертрам. Навряд чи ти її знаєш.

— Знаю. Одного дня бачився з нею.

Дивний цей вираз — «одного дня», а не «якогось». Ніби той день чимсь виділявся з-поміж інших — «якихось».

— Ми з тещею не дуже-то ладили.

— Так вона мені й сказала.

— Сара це усвідомлювала й тримала матір віддалік.

— Вона прийшла, щоб позичити грошей?

— Еге ж. Просила десять фунтів. Вічна історія: приїхала до міста на один день, треба щось там купити, а банки зачинені… Бендріксе, я не дріб’язковий, але мене ці виверти дратують. Щороку вона має дві тисячі прибутку. Майже стільки, скільки я заробляю.

— І ти дав?