Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Бідолашну маленьку Маучер аж мороз пройняв; вона повернулась обличчям до пічки, поклала свої мокрі ноженята на попіл і почала дивитися на вогонь, нагадуючи велику ляльку. Я сів у крісло по другий бік вогнища і засмучено поглядав то на вогонь, то на неї.

— Мені треба йти, — сказала вона нарешті, підводячись. — Вже пізно. Ви вірите менi?

Перед її гострим поглядом я не знайшов у собі сили цілком відверто відповісти на це коротке запитання.

— От бачите, — говорила вона, поки я допомагав їй злізти з приступки. — Адже ви більше б вірили мені, якби я була жінкою звичайних розмірів.

Я відчув, що в цьому твердженні багато правди; мені стало трохи соромно.

— Ви — чоловік молодий, — вела вона далі. — Послухайте пораду, хоч би й від трифутової нікчеми. Не поєднуйте фізичні вади з духовними, мій любий друже, якщо тільки не маєте на це достатніх причин.

Вона залишила приступку, а я тим часом залишив свої підозри. Я відповів, що цілком вірю їй, що ми обоє мимоволі стали зброєю в гріховних руках. Вона подякувала менi і сказала, що я добрий хлопець.

— Майте на увазі! — вигукнула вона біля самих дверей, знову проникливо глянувши на мене і підвівши вказівний палець угору. — Вуха мої зав­жди широко розкриті; чую я багато такого, чого не почути вам. І тому я маю підстави підозрювати, що вони поїхали за кордон. Але якщо будь-коли вони повернуться, якщо хоч один з них повернеться, поки я ще житиму, то, мабуть, мені скорше, ніж іншим, пощастить довідатися про це. Що б я не дізналась, ви це знатиме також. Коли я зможу зробити щось для бідолашної обдуреної дівчини, я зроблю це, присягаюсь. А Літтімер... маленька Маучер гнатиметься за ним, як лютий хорт!

Ці останні слова супроводжувалися таким несамовитим поглядом, що я цілком переконався в їхній правдивості.

— Вірте мені не більше, але й не менше, ніж жінці звичайного зросту, — сказала маленька істота, благально торкаючись пальцем моїх грудей. — Якщо ви знову побачите мене колись не такою, як зараз, а такою, як під час першої нашої зустрічі, то зважте, в якому я товаристві. Не забувайте, що я безпомічне і беззахисне маленьке створіння. Подумайте, якою буваю я вдома, після роботи, з подібними мені братом і сестрою. Може, тоді ви не будете поганої думки про мене і не здивуєтеся, що я можу сумувати та бути серйозною. На добраніч!

Я потиснув руку міс Маучер, зовсім змінивши думку про неї, і відчинив перед нею двері. Нелегко було впоратися з величезною парасолею і врівноважити її в руках; та, нарешті, я спромігся її розкрити і побачив, як вона, наче сама собою, стрибає по вулиці крізь струмені дощу, і лише іноді лютий подув вітру відкривав під нею міс Маучер, що намагалася надати парасолі рівноваги. Кілька разів довелося мені бігти навздогін карлиці, щоб допомогти їй впоратися з парасолею, яка вистрибувала з її рук, наче величезний птах. Нарешті я повернувся, ліг у ліжко і проспав аж до ранку.

Вранці за мною зайшли містер Пеготті і моя стара нянька, і ми попростували до контори диліжансів, куди вже прийшли попрощатися з нами місіс Геммідж і Гем.

— Мастере Деві, — прошепотів Гем, відводячи мене вбік, доки містер Пеготті влаштовував свою торбинку в багажному відділі, — життя його зовсім розбите. Він не знає, куди їде, він не знає, що перед ним; він вирушив у мандри, які можуть тривати до кінця його днів, вірте моєму слову, якщо він не знайде, що шукає. Чи можу я бути певний, що ви допомагатимете йому, мастере Деві?

— Покладайтеся на мене! — відповів я, потискаючи руку Гемові.

— Дякую! Дякую, ви дуже добрі, сер. Ще одна річ. Ви знаєте, що я тепер добре заробляю, і мені нема куди витрачати гроші. Мені небагато треба на прожиття. Якщо ви зможете пересилати йому мої гроші, то я працюватиму з легким серцем. Хоч взагалі, сер, — він заговорив впевнено та м’яко, — можете бути певні, що я працюватиму, як і личить чоловікові, і робитиму найкраще те, що зможу.

Я відповів, що цілком певний цього і висловив надію, що, може, ще настане час, коли він житиме не самотнім життям.

— Ні, сер, — сказав він, похитуючи головою, — це все для мене вже минулося. Ніхто не зможе заповнити порожнє місце. Але ви не забудьте про гроші; у мене зав­жди будуть гроші для нього.

Я обіцяв йому це, хоч і нагадав, що містер Пеготті має тепер скромний, але постійний прибуток від спадщини після свого померлого свояка. Потім ми попрощалися. З мукою пригадую я його скромну твердість і велике горе.

Важко змалювати, як місіс Геммідж бігла по вулиці поруч із диліжансом, не бачачи нічого, крім містера Пеготті на імперіалі, як марно намагалася вона стримати сльози, як штовхали її зустрічні перехожі. Тому краще залишмо її посидіти на ґанку булочної для відновлення дихання, із капелюшком, який утратив всяку форму, і в одному черевикові, бо другий валявся на бруківці далеко від неї.