Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Він глибоко ображений чоловік, міс Дартль! — відповів я. — Може, ви не знаєте цього.

— Я знаю, що Джеймс Стірфорс, — сказала вона, притискаючи руки до грудей, немовби стримуючи бурю, що клекотіла там, — має брехливе бридке серце, що він зрадник. Але яке мені діло до цього мужика і до його жалюгідної племінниці?

— Міс Дартль, — відповів я, — ви поглиблюєте образу. А вона і без того досить глибока. Скажу тільки на прощання, що ви дуже несправедливі до цієї людини.

— Я цілком справедлива, — відказала вона, — всі вони — розпусна, нікчемна банда! Я наказала б висікти її різками!

Містер Пеготті мовчки пройшов повз нас і вийшов у двері.

— О, сором, міс Дартль, сором! — обурено сказав я. — Як ви можете топтати ногами його найніжніші почуття?

— Я б їх усіх розтоптала, — відповіла вона. — Я хотіла б зруйнувати його будинок. А цій дівчині я хотіла б обпалити обличчя, вбрати її в лахміття і вигнати подихати на вулиці. Коли б моя воля, я саме це наказала б зробити. Ні, я б сама це зробила! Я ненавиджу її. Коли б мені пощастило побачити її в найжалюгіднішому стані, то для цього я б поїхала хоч куди! Коли б я могла штовхнути її в могилу, то зробила б це! І коли б у годину смерті їй можна було б полегшити останні хвилини єдиним словом, і це знала б тільки я, то нізащо в світі не вимовила б його!

Я можу лише передати жорстокість її слів, але перо безсиле змалювати пристрасть, з якою вона їх вимовляла. Вся постать її вигиналася від несамовитої люті, і хоч говорила вона значно тихішим голосом, ніж завжди, вона була втіленням люті. Я бачив багато проявів пристрасті, але такого не бачив ніколи.

Я поспішив до містера Пеготті, який повільно і замислено спускався з пагорбка. Коли я підійшов до нього, він сказав мені, що в Лондоні йому нема чого робити і тому він збирається сьогодні ввечері почати йти. Я спитав його, куди він збирається йти. Він відповів лише:

— Я йду, сер, шукати свою племінницю.

Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.

За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом — однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.

Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.

— Хай тобі зав­жди буде добре, старенька моя, — сказав він, обіймаючи Пеготті. — Бажаю того і вам, мастере Деві, — потиснув він мені руку. — Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, — ох, навряд чи це станеться! — або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її».

Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір — саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.

І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: «Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!»

Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.