Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Прибувши до Лондона, ми насамперед заходилися шукати маленьку квартиру для Пеготті, де можна було б обставити ліжко і для її брата. Нам пощастило знайти дуже чисте й дешеве приміщення над бакалійною крамницею, всього лише за два квартали від мене. Потім я купив трохи холодного м'яса і запросив своїх супутників до себе випити чаю. З жалем мушу зазначити, що ця моя витівка зовсім не була схвалена місіс Креп, навіть навпаки. Проте цьому є пояснення — місіс Креп дуже образило, що й десяти хвилин не побувши в мене, Пеготті підіткнула своє жалобне вбрання і заходилася чистити і мити мою спальню. Місіс Креп визнала це за недозволену вільність, з якою вона, за її власним твердженням, ніколи не могла миритися.

По дорозі до Лондона містер Пеготті заявив мені, що насамперед він збирається побачитися з місіс Стірфорс. Я був готовий до такої заяви і відчував себе зобов'язаним допомогти йому в цьому та навіть бути посередником між ними, тому написав згаданій леді листа, намагаючись щадити материнські почуття. У найм’якіших висловах розповів я їй, в чому полягає образа цього чоловіка, і яка моя участь у цьому. Я пояснив, що чоловік цей — людина проста, але дуже благородна і чесна. Я писав, що наважуюся сподіватися, вона не відмовиться прийняти його. Призначивши час нашого візиту на другу годину вдень, я відправив листа першою ранковою поштою.

У призначений час ми опинилися перед дверима будинку — будинку, де кілька днів тому я був таким щасливим, будинку, де так вільно я міг любити та бути юним, будинку, що віднині та навіки замкнений для мене.

Літтімера не було. Двері відчинила нам та сама служниця, яку я з приємністю помітив під час останнього візиту. Місіс Стірфорс прийняла нас у вітальні. Коли ми увійшли, Роза Дартль виступила з іншого кутка кімнати і спинилася за кріслом господині.

Щойно глянувши на обличчя матері Стірфорса, я зрозумів, що вона довідалася про його вчинок від нього самого. Вона була бліда і хвилювалася більше, ніж це міг викликати мій лист, до якого вона мала б поставитися з властивою матерям підозрою. Вона здалася мені більше схожою на свого сина, ніж будь-коли раніше, і я відчув, що ця схожість не сховалася від очей мого супутника.

Вона прямо сиділа в кріслі, і здавалося, ніщо не може потривожити її кам'яного спокою. Дуже уважно глянула вона на містера Пеготті, і він відповів їй таким самим уважним поглядом. Роза Дартль свердлила нас усіх своїми гострими очима. Кілька секунд ніхто не мовив ні слова.

Вона знаком запросила містера Пеготті сісти. Він тихим голосом відповів:

— Мені не годиться сидіти в цьому домі. Краще я постою.

Знову запанувало мовчання, перерване місіс Стірфорс:

— Я знаю і дуже шкодую про те, що привело вас сюди. Чого ви хочете від мене? Про що ви збираєтеся просити мене?

Він поклав капелюха собі під пахву, витяг з-за обшлага куртки листа Ем’лі, розгорнув його і подав їй.

— Прошу вас прочитати це, мем. Це писала моя племінниця.

Вона з тим самим спокійним і непорушним виглядом прочитала листа — який ані трохи не розчулив її, як я побачив, — і повернула йому.

— «Якщо тільки не судилося мені повернутися знатною леді», — сказав містер Пеготті, вказуючи пальцем на це речення в листі. — Я прийшов довідатися, мем, чи дотримається він свого слова.

— Ні, — відповіла вона.

— Чому? — спитав містер Пеготтi.

— Це неможливо. Він принизив би себе. Ви не можете не знати, що її становище значно нижче за його.

— То підніміть її! — сказав містер Пеготті.

— Вона погано вихована і погано освічена.

— Може, це й так, а може, й ні, — відповів містер Пеготті. — Я принаймні так не думаю; але не мені судити про такі речі. То навчіть її краще.

— Якщо ви змушуєте мене говорити відвертіше, хоч мені це дуже не до вподоби, то скажу вам: її низькі родинні зв'язки самі роб­лять таку річ неможливою.

— Вислухайте мене, мем, — відповів він повільно й спокійно. — Ви знаєте, що значить любити свою дитину. Я теж це знаю. Навіть якби вона стократ була моєю дочкою, я не міг би любити її більше. Ви не знаєте, що означає втратити свою дитину. Я знаю. Коли б усі скарби світу належали мені, я віддав би їх, щоб повернути її. Але врятуйте її від ганьби, і ми ніколи не ображатимемо її своєю присутністю. Ніхто з тих, серед кого вона виросла, серед кого вона жила, хто все робив для неї, — ніхто з нас і не гляне більше на її гарне обличчя. Ми будемо задоволені, що вона живе спокійно; ми радо думатимемо про неї, мов вона живе під іншим сонцем і небом, ми довіримо її чоловікові і дітям, якщо вони в неї будуть, а самі чекатимемо того часу, коли ми всі будемо рівні.