Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Ні. Я визнав, що це не її провина.

— Якби я виявилася лише чутливою карлицею перед вашим фальшивим другом, — вела далі маленька жінка, докірливо похитуючи головою, — то як ви думаєте, дуже він мені допомагав би? Якби маленька Маучер (яка не винна, що не виросла великою, молодий джентльмене) звернулася до нього або до подібних йому людей, скаржачись на свої нещастя, чи то думаєте ви, що вони прислухалися б до її голоска? Маленькій Маучер треба було б жити, якби вона була б й найнуднішою і найдурнішою з пігмеїв, але тоді б вона не могла заробити собі на прожиття. Ні! За свій шматок хліба з маслом треба їй свистіти в блазенську дудку, аж поки не помре, задихнувшись!

Міс Маучер знову сіла на приступку, витягла хустинку і витерла очі.

— Якщо у вас добре серце, — сказала вона, — то ви повинні тільки хвалити мене за те, що, незважаючи на свій стан, я можу бути веселою і бадьорою та терпіти це. Я, в усякому разі, вдячна собі, що спроможна вторувати собі стежечку в житті, не бувши тягарем ні для кого. І хоч як глузують з мене дурні і горді, але я відповідаю їм жартом. Добре, що я заробляю собі на прожиття, це нікому не шкодить. Але якщо я іграшка для вас, велетнів, то принаймні поводьтеся зі мною обережно!

Не відриваючи погляду від мене, міс Маучер заховала хустинку в кишеню і вела далі:

— Я оце щойно побачила вас на вулиці. Ви розумієте, що мої короткі ноги не дають мені змоги бігти так швидко, як ви. Тому я не змогла наздогнати вас, але знала, куди ви йдете, і прийшла слідом за вами. Я вже сюди заходила сьогодні, але доброї жінки не було вдома.

— Ви знайомі з нею? — поцікавився я.

— Я знаю про неї, — відповіла вона, — від Омера і Джорема. Там я була сьогодні вранці о сьомій годині. Чи пригадуєте, що розповідав мені Стірфорс про ту бідолашну дівчину, коли я завітала до вас обох у готель?

Тут міс Маучер знову почала хитати своїм великим капелюшком, і знову захиталася на стіні величезна тінь.

Розмову, про яку вона згадала, я пам’ятав дуже добре, бо того дня частенько згадував її. Так я й сказав.

— Хай поглине його джерело всякого зла, — промовила маленька жінка, підіймаючи вгору вказівний палець, — і в десять разів більше лиха зазнає той мерзенний слуга; адже ж я певна була, що саме ви по-хлопчачому закохались у неї!

— Я? — повторив я.

— Дитя, дитя! В ім’я сліпої долі, — схлипнула міс Маучер, нетерпляче заламуючи свої рученята і хитаючись назад і вперед, — скажіть мені, для чого треба було вам так вихваляти її і червоніти, і місця собі не знаходити?

Я мусив визнати, що справді робив це, хоч мав до того зовсім інші причини.

— Що ж могла я зрозуміти? — вела далі міс Маучер, знову витягуючи хустинку, раз у раз прикладаючи її обома руками до очей, при чому за кожним разом притупувала ніжкою. — Він сміявся з вас і лестив вам, я це бачила; ви були, як віск, у його руках, я це теж бачила. І ледве встигла я залишити ту кімнату, як його слуга сказав мені, що ви, «юна невинність» (так він називав вас, і за те ви можете називати його «старий гріх»), закохались у неї, а вона теж без тями любить вас, але його хазяїн вирішив перешкодити цьому, — більше заради вас, ніж заради неї, — і що саме для цього приїхали вони сюди. Чи ж могла я не повірити йому? Я бачила, як подобалося вам, коли Стірфорс вихваляв її. Ви перший вимовили її ім’я. Ви визнали, що здавна любите її. Вас кидало в жар і холод, ви червоніли і блідли, усе водночас, коли я говорила з вами про неї! Що могла я подумати, як не те, що ви гульвіса, але недосвідчений, а потрапили в руки досить досвідчені, які зможуть скерувати вас на правильний шлях? Ох! Ох! Ох! Вони боялися, що я можу викрити правду, — вигукнула міс Маучер, схопилась із приступки і стала походжати назад і вперед із піднятими догори коротенькими ручками, — бо в мене око гостре, треба мені пильнувати в цьому житті! І вони мене зовсім обдурили, так, що я віднесла бідолашній дівчині листа. Гадаю, саме з цього листа почалось її з Літтімером спілкування, заради якого він тут і залишився.

Мене приголомшило розкриття цієї зради. Я міг лише мовчки дивитися на міс Маучер. А вона походжала з кутка в куток, доки нарешті не втомилася. Тоді вона знову сіла на приступку перед каміном і, обтираючи хустинкою спітніле обличчя, довго мовчки похитувала головою. Нарешті вона знову почала:

— Ви знаєте, що мені доводиться багато їздити. Позавчора вночі прибула я до Норвіча. Там я довідалася, що вони часто приїздили сюди без вас, потайки; це здалося мені дивним, я почала підозрювати щось погане. Вчора ввечері я сіла в лондонський диліжанс, який проїздив через Норвіч, і прибула сюди сьогодні вранці. Ох! Ох! Ох! Занадто пізно!