Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я не спромігся нічого відповісти йому.

— Щоночі, — вів далі містер Пеготті, — щойно стемніє, свічку ставитимуть на старе місце, немовби кажучи: «Повернися, дитя моє, повернися!» Коли почуєш стукіт, Геме — ти знаєш цей тихий стукіт, коли смеркне — у двері, то не підходь до дверей. Хай краще тітка зустріне мою знеславлену дитину.

Він на кілька кроків випередив нас. Скориставшись цим, я знову глянув на Гема і помітив, що вираз його обличчя такий самий і погляд його так само прикутий до горизонту. Двічі спробував я звернутися до нього, немов намагався розбудити сплячого; нарешті він почув мене. Я спитав, про що це він так замислився. Він відповів:

— Про те, що лежить переді мною, мастере Деві, про далечінь.

— Про майбутнє життя, хочете ви сказати?

Він мовчки показав на море.

— Так, мастере Деві. Не знаю, що це означає, але здалося мені, що там — кінець усьому.

Він глянув на мене, немов прокидаючись, але з тим самим рішучим обличчям.

— Який кінець? — спитав я, знову охоплений жахом.

— Не знаю, — замислено сказав він. — І мені ввижається, що в морі почалось усе це, і там воно й закінчиться. Але це минулося! Мастере Деві, — додав він, мабуть, помітивши мій стурбований погляд, — вам нема чого боятися мене. Я лише трохи хвилююсь і не відчуваю суті всього, що відбувається, — він мав на увазі, що він сам не свій і дуже збентежений.

Містер Пеготті зупинився, чекаючи на нас. Ми вже не поверталися до цієї розмови, але згадки про неї вкупі з попередніми моїми роздумами часто хвилювали мене, аж доки у призначений час не настав невблаганний кінець.

Засмучені, ввійшли ми до старого дому. Місіс Геммідж уже не буркотіла в своєму кутку, а метушливо готувала сніданок. Вона зняла капелюха з містера Пеготті, підсунула йому стілець і заговорила так ніжно, що я ледве впізнав її.

— Даніелю, голубе, — казала вона, — тобі треба поїсти й попити, підкріпитися, бо інакше ти нічого не зробиш. Ну-бо, спробуй! І якщо я тобі заважаю своїм торохтінням, то скажи мені це, Даніелю, і я припиню.

Поставивши сніданок на стіл для нас усіх, вона сіла біля вікна і заходилася лагодити сорочки та інший одяг містера Пеготті. Полагодивши, вона акуратно склала речі у стару моряцьку клейончасту торбинку. Тим часом вона заспокійливо говорила:

— В усяку пору року, Даніелю, я завжди сидітиму тут, і все буде так, як ти схотів. З мене поганий писар, але я писатиму тобі іноді й надсилатиму свої листи через мастера Деві. Може, й ти колись напишеш мені, Даніелю, про те, як почуватимешся в своїх самотніх сміливих мандрах.

— Боюся, що тобі тут буде нудно, — зазначив містер Пеготті.

— Ні, ні, Даніелю, — відказала вона, — я не нудьгуватиму. Ти про мене не турбуйся. У мене досить буде діла, щоб утримати існування для тебе, — місіс Геммідж мала на увазі дім, — треба буде прибрати в кімнаті, може, ти сюди завітаєш, може, хтось іще повернеться сюди, Даніелю. У гарну погоду я сидітиму перед дверима, як колись. Якщо хтось прийде сюди, то здалеку ще побачить, що стара вдова лишилася такою ж вірною, як і була.

Які разючі зміни відбулись у місіс Геммідж за такий короткий час! Вона стала зовсім іншою жінкою. Я пройнявся справжньою любов'ю до неї: вона була така віддана, так добре відчувала, що треба сказати, а про що краще мовчати, так забувала про себе, так дбайливо втішала засмученого рибалку. А скільки діла вона зробила за той день! З берега до комори довелося перетягти багато речей — весла, неводи, вітрила, снасті, щогли, горщики з-під лобстерів, мішки з баластом тощо; і хоч багато було охочих допомогти, і кожен моряк був готовий працювати заради містера Пеготті, варто лише було попросити, але вона сама цілий день тягала неймовірно тяжкі речі і була зайнята різноманітними необов'язковими справами. Вона зовсім забула свої нещастя, наче ніколи раніше і не жалілася. Вона весь час привітно посміхалася до всіх, хоч і була сповнена жалю, і то була найдивовижніша частина її змін. Її стриманість була поза питанням. Поки не смеркло, в неї навіть голос не затремтів, жодна сльоза не забриніла в її очах; тільки ввечері, коли зовсім виснажений містер Пеготті заснув, вона стримано заплакала, відвела мене до дверей і сказала:

— Хай вас бог благословить, містере Деві! Будьте другом йому, бідолашному.

Після цього вона негайно побігла вмити обличчя, щоб він побачив її свіжою й бадьорою, коли прокинеться. Одним словом, пішовши звідти, я залишив містера Пеготті під її твердою опікою. Ніяк не міг я надивуватися раптовій мужності місіс Геммідж, і мимоволі замислився над уроком, який дала мені місіс Геммідж, відкривши нові сторони людського серця.