Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

О дев’ятій чи о десятій годині, засмучено блукаючи містом, зупинився я перед дверима містера Омера. Дочка його розповіла мені, що містер Омер, дуже схвильований, хворів цілий день і навіть спати ліг без своєї люльки.

— Віроломна, безсердечна дівчина! — сказала місіс Джорем. — Ніколи не було в ній нічого доброго!

— Не кажіть так, — заперечив я. — Ви так не думаєте.

— А ось і думаю! — гнівно скрикнула місіс Джорем.

— Ні, ні! — наполягав я.

Місіс Джорем силкувалася здаватися непохитною і розлюченою, але її м’який характер узяв своє, і вона заплакала. Щоправда, я був ще надто юний, але мене дуже зворушили її сльози, і вони так личили цій чесній жінці і матері.

— Що ж їй тепер робити? — схлипувала Мінні. — Куди вона подасться, що з нею станеться? О, яку жорстокість вчинила вона сама собі і йому!

Я пригадав той час, коли Мінні була молодою і гарною дівчиною.

— Моя маленька Мінні, — вела далі місіс Джорем, — тільки зараз заснула. Навіть уві сні плаче вона, кличучи Ем’лі. Цілий день маленька Мінні плакала і все запитувала мене, чи Ем’лі грішна. Ну, що я їй могла сказати, коли ж Ем’лі в останнє своє відвідування пов’язала їй на шию бант і чекала, поки вона міцно засне! Цей бант і тепер на шиї в моєї маленької Мінні. Слід було б мені його зняти, але що я можу зробити? Ем’лі дуже погана, але вони любили одна одну. А дитинка ж нічого не тямить!

Місіс Джорем так розчулилася, що на плач вийшов її чоловік. Залишивши їх удвох, я пішов до Пеготті і почувався ще смутнішим, ніж раніше.

Ця добра істота — я маю на думці Пеготті — була зовсім невтомна. Забувши всі безсонні ночі і клопотання, пішла вона пильнувати цілу ніч біля свого брата. У домі, крім мене, лишалася тільки якась стара жінка, що її кілька тижнів тому Пеготті найняла собі на підмогу. Мені вона непотрібна була, я відіслав її спати і сів у кухні перед пічкою поміркувати про події цього дня.

Думками я був поряд із ліжком, на якому помер містер Баркіс, і разом із відпливом досягав горизонту, на який так незвично дивився Гем цього ранку, аж раптом мої мандри обірвав стукіт у двері. На дверях висів спеціальний молоточок, але стукали не ним. Хтось стукав рукою біля самої підлоги, як дитина.

Я схопився так, наче то був лакей якоїсь знатної особи. Я відчинив двері і, глянувши вниз, не побачив, на своє здивування, нічого, крім величезної парасолі, яка ніби ворушилася сама собою. Але згодом під ним я побачив міс Маучер.

Якби обличчя її було так само «легковажним», як під час нашої першої зустрічі, то навряд чи я здатний був би гостинно прийняти її. Але коли я звільнив її від парасолі (яка була би незручна навіть для ірландського велетня), то побачив, наскільки серйозний вираз обличчя вона має. Вона в такому розпачі заломила руки, що я відчув до неї прихильність.

— Мiс Маучер! — сказав я після того, як мимоволі глянув на вулицю, хоч і не розумів, що саме я очікував там побачити. — Як ви сюди потрапили? У чому річ?

Жестом своєї короткої правої руки вона попросила мене закрити парасольку і похапцем вбігла до кухні. Закривши двері, я ввійшов і побачив, що вона сидить на приступці біля каміна, хитається вперед і назад і тре руками коліна, начебто її корчить біль.

Я був стривожений, бо був єдиним господарем в домі та єдиним спостерігачем такої дивної поведінки. Я знову вигукнув:

— Благаю вас, міс Маучер, скажіть менi, в чому річ? Чи ви хворі?

— Мій любий юначе! — відповіла міс Маучер, притискаючи рученята до серця. — Тут моя хвороба, велика хвороба! Подумати тільки, чим вона скінчилась. А я ж могла б довідатись про це і запобігти цьому, якби не була така дурна!

Маленьке тіло її хиталося назад і вперед; назад і вперед хитався її надмірно великий капелюшок; і велетенська тінь капелюшка хиталась на стіні.

— Мені дивно, — почав я, — бачити вас у такому горі і смутку...

Але вона перепинила:

— Отож воно зав­жди так! Вони зав­жди дивуються, ці нерозважні молоді люди, гарні й високі, коли помічають якесь природне почуття у такої куцої істоти, як я! Я для них іграшка, вони розважаються мною, жбурляють мене геть, коли я їм набридну, i дивуються, що я відчуваю більше, ніж іграшкова коняка чи дерев’яний солдат. Так повелося! Давно повелося!

— Може, це справедливо щодо інших, — відказав я, — але запевняю вас, це хибно щодо мене. Може, мені зовсім не слiд було дивуватися, побачивши вас у такому стані. Я замало знаю вас. Я сказав, не подумавши.

— Що можу я зробити? — спитала маленька жінка, підводячись і простягаючи руки вперед. — Дивiться! Такою, як я, був мій батько, така моя сестра, такий мій брат. Я працювала багато років на своїх сестру і брата — важко працювала, містере Копперфілд, цілий день. Я мушу жити. Я нікому не роблю шкоди. Якщо є люди, такі безсердечні або такі жорстокі, що кепкують з мене, то що мені залишається робити, як не кепкувати з самої себе, з них і з усього? Коли я це іноді роблю, то чия тут провина? Моя?