Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан: І що та пружина?..

Жак: Я хочу сказати, що хай мене нечистий візьме, коли я погоджуся, що ця пружина може грати без причини. Мій сотник казав: «Дайте причину, і з неї постане наслідок; з слабої причини слабий наслідок; з миттєвої причини миттєвий наслідок; з переривистої причини переривистий наслідок; з загальмованої причини уповільнений наслідок; з обірваної причини нульовий наслідок».

Пан: Але мені здається, що я чую в мені самому, що я вільний, як чую, що я думаю.

Жак: Мій сотник казав: «Так, у ту мить, коли ти нічого не хочеш; але чи захочеться тобі впасти з коня?»

Пан: Гаразд, я згоден упасти з коня.

Жак: З радістю, без нехоті, без зусилля, наче б ви злізли з коня перед дверима заїзду?

Пан: Ну, не зовсім так; але яке це має значення, коли я падаю й доводжу цим, що я вільний.

Жак: Мій сотник казав: «Як? Ти не бачиш, що якби я тобі не перечив, тобі ніколи в світі не прийшла б у голову фантазія скрутити собі карк? Отже, це я хапаю тебе за ногу й викидаю тебе з кульбаки. Коли твоє падіння щось і доводить, то ніяк не те, що ти вільний, а те, що ти не сповна розуму». До того мій сотник казав ще, що жонглювання свободою, якою користуються без належного умотивування, виявляє справжній характер маніяка.

Пан: Це вже забагато для мене, але всупереч твоєму сотникові й тобі, я залишуся в переконанні, що я хочу, коли я хочу.

Жак: Але коли ви є й були паном над своїми бажаннями, чому вам не хочеться тепер любити якусь потвору; і чому ви не перестали любити Аґату, коли вам цього хотілося? Мій пане, ми проживаємо три чверті свого життя, не мігши робити те, що хочеться.

Пан: Це правда.

Жак: І роблячи те, чого не хочеться.

Пан: Зможеш мені це довести?

Жак: Аби лише ваше бажання.

Пан: Я згоден.

Жак: Так і зробимо. А тепер давайте про інше...

•••

По цих теревенях і ще деяких розумуваннях такої самої вартости вони замовкли; і Жак підбив угору свій велетенський капелюх: парасоль проти дощу в погану погоду і проти сонця у спеку, взагалі захист при всякій погоді, похмура святиня, під якою один з найкращих умів, які будь-коли існували, у важку годину питався в долі поради... Коли криси цього капелюха були підбиті вгору, тоді здавалося, наче Жакове обличчя було десь посередині його тулуба; ледь збивши їх униз, він бачив ледве на десять кроків перед собою. З цієї причини він набув звички тримати ніс на вітер, і тому можна було б сказати про його капелюх:

Os illi sublime dedit, coelumque tueri

Jussit, et erectos ad sidera tollere vultus.*

(Овідій, «Метаморфози»)

Тим часом Жак, підбивши вгору капелюх і кинувши оком дещо далі, зауважив хлібороба, який марно періщив одного з своїх коней, запряжених у плуг. Цей кінь, молодий і кряжистий, упав у борозну; і хоч як хлібороб смикав його за повід, благав, пестив, погрожував, кляв і бив, — худоба лежала непорушно і затято відмовлялася підвестися.

Жак помислив якийсь час, дивлячись на цю сцену, і сказав своєму панові, який так само зацікавився видовищем:

— Розумієте, пане, що там відбувається?

Пан: Що ж там може відбуватися, крім того, що я бачу?

Жак: І ви нічого не помічаєте?

Пан: Ні. А ти, що ти помічаєш?

Жак: Я помічаю, що ця дурна, горда, ледача тварина — мешканець міста; горда з свого попереднього стану, бувши колись конем з-під кульбаки, вона зневажає плуг. Щоб сказати вам усе одним словом, це ваш кінь, символ Жака. що перед вами, і багатьох інших ледачих хитрунів, що залишили село, щоб у столиці носити ліврею. Вони ладні радше жебрати собі шматок хліба на вулиці або вмерти з голоду, ніж повернутися до хліборобства, найкориснішого й найшляхетнішого діла.

Пан почав сміятися, а Жак, звертаючися до хлібороба, який його не чув, так мовив:

— Бідний сарако, бий, скільки тобі захочеться: він знає своє, і тобі доведеться не одного батога збити, заки ти впоїш цьому дармоїдові якусь краплю почуття гідности й смаку до праці...

Пан сміявся далі. Жак, почасти з нетерплячки, почасти з співчуття, підвівся й пішов у напрямі до хлібороба; та не ступив ще й двох сот кроків, як, обернувшися до свого пана, почав кричати:

— Пане, ідіть но сюди: це ваш кінь, це ваш кінь!

Це й справді був він. Ледве худобина впізнала Жака і його пана, як відразу підвелася сама, струснула гривою, заржала, стала дуба і ніжно доторкнулася своєю мордою до морди свого друга. Тим часом Жак з обуренням проказав крізь зуби: «Негіднику, ледащо, що мені заважає дати тобі два десятки носаків?» Його ж пан, навпаки, кинувся коня цілувати, однією рукою гладити, другою ніжно поплескувати по крижах і, майже плачучи від радости, приказувати: «Мій коню, бідний мій коню, таки я тебе знайшов!»