Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Он як виходить, як не пильнувати поведінки своєї дочки...

Мати ж йому відповідала:

— Пан мав такий порядний і чесний вигляд, хто ж сподівався від нього...

Інші мовчали. Коли протокол був готовий, мені прочитали його, і що там усе відповідало правді, я його підписав і вийшов з комісаром, який дуже ввічливо попросив мене сісти до карети, яка стояла при дверях, а вже звідти в супроводі досить великого кортежу відвезли просто до Фор-л'Евек.

Жак: До Фор-л'Евек! До в'язниці!

Пан: До в'язниці; а потім почався огидний процес. Ішлося не більше й не менше, як про те, щоб я одружився з Аґатою. Батьки й слухати не хотіли про інше відшкодування. Уже наступного ранку відвідав мене в камері кавалер. Він знав усе. Аґата була в розпачі; батьки затялися; вони закидали його жорстокими докорами за те, що він увів до їх дому підступну людину, ставши, мовляв, головним спричинником їх нещастя й збезчещення їх дочки; боляче було дивитися на цих бідних людей. Потім він попросив дозволу поговорити з Аґатою окремо і з великими труднощами його дістав. Аґата хотіла видрати йому очі, обзиваючи його останніми словами. Усе це він вислухав, перечекавши, поки вгамується її обурення, щоб дійти з нею до розумного рішення. Але ця дівчина говорила таке, додавав кавалер, що він не мав що їй відповісти: «Мій батько й мати спіймали мене з вашим другом. Може, я маю ще на додаток пояснити їм, що, сплячи з ним, я була переконана, що сплю з вами?..» Він відповів ій: «Але, ради Бога, чи вірите ви, що мій друг може з вами одружитися?» — «Ні, негіднику, ні, зрадливцю, — відповідала вона, — вас, а не його треба було б засудити на кару...»

— Алеж, тільки від вас залежить, — сказав я кавалерові, — витягнути мене з біди.

— Яким чином?

— Яким чином? Розповівши все, як було.

— Я загрожував цим Аґаті, але я не можу цього зробити. Навряд чи цей засіб приніс би нам користь. Але він напевно вкрив би нас ганьбою. А власне сам ти винен.

— Я винен?

— Так, ти винен. Якби ти схвалив витівку, яку я тобі пропонував, Аґату застукали б з двома мужчинами і все закінчилося б жартами. Але так не сталося, і тепер ідеться про те, як вийти з біди, що сталася з хибного кроку.

— Але, кавалере, чи не міг би ти пояснити мені одну дрібницю? Яким чином у ґардеробі зник твій одяг і на його місці появився мій? Слово чести, я довго ламав над цим голову і не міг ні до чого дійти. Це викликало в мене підозріння до Аґати; мені прийшло на думку, чи вона часом не помітила обмани, і чи не діяла вона, не знаю вже, яким чином, — спільно з своїми батьками?

— Може бути, що тебе побачили, як ти йшов по сходах. Одне лише певне, що ледве ти роздягнувся, як мені принесли мій одяг і зажадали твого.

— З часом це з'ясується...

Коли ми саме отак удвох, кавалер і я, побивалися, потішали себе, взаємно обвинувачували, кляли один одного й тут таки просили пробачення, прийшов комісар; кавалер зблід і відразу вийшов. Комісар був добра людина, що часом трапляється серед них. Перечитуючи протокол допиту, він пригадав, що колись учився разом з молодим чоловіком, який мав те саме ім'я, що й я; і йому впало на думку, що я міг бути родичем або й сином його давнього товариша з колежу. А воно так і було. Перше питання, з якого він почав, стосувалося того чоловіка, який вислизнув при його вході.

— Він не вислизнув, — відповів я йому, — він просто вийшов. Це мій близький друг, кавалер Сент-Уен.

— Ваш друг! Гарного ви маєте друга! А чи ви знаєте, пане, що саме він прийшов з доносом на вас? Разом з ним був батько й інша рідня.

— Він!

— Він, він.

— Ви цілком певні того, що кажете?

— Без жодного сумніву; але повторіть, як ви його назвали?

— Кавалер Сент-Уен.

— О, кавалер Сент-Уен. То ж то воно й є. А ви знаєте, хто такий ваш друг, ваш близький друг кавалер Сент-Уен? Ошуканець, людина, сто разів упіймана на злочинах. Поліція лишає подібних людей на свободі тільки тому, що в деяких випадках має з них свою користь. Вони самі злодюги і на злодюг доносять; і, мабуть, вважається, що, попереджаючи чи викриваючи злочини, вони приносять більше користи, ніж лиха своїми власними злочинами...

Я розповів комісарові свою прикру пригоду, як вона відбулася в дійсності. Моє становище в його очах не стало від цього більш сприятливим, бо все, що мене могло б виправдати, не можна було ні належно ствердити, ні представити трибуналові. Але все таки він вирішив покликати батька й матір, суворо допитати дочку, належно вияснити справу судді і не злегковажити жодного факту, який міг би придатися для мого виправдання. Одначе він не приховав від мене й того, що коли ці люди мають добрих порадників, то влада нічого з ними не вдіє.